Глава 3

Як і всі приміські поїзди наш зупинявся біля кожного стовпа, і ми приїхали лише за три з хвостиком години. Маленька станція була порожньою, крім діда з козою, який бадьоро крокував униз єдиною стежкою. Ми пішли слідом і я раділа двом речам – простору та легкій сумці. Незважаючи  на допомогу Олени за наступні півтора кілометри навіть з таким багажем у мене втомилися руки. Нарешті, доріжка вивела до села, а там і до будинку, який ми шукали. Невисокий паркан із штакетника приховував від очей кущі смородини, малини та грядки з помідорами.

— Пішли, чого застигла! – Олена притримала хвіртку.

— А злий собака?

—Точно, зараз побачиш злого, від сміху тільки не помри, – вона впевненим кроком увійшла у двір і постукала у прикриті двері. – Баба Зоя, ви тут?

Я чекала побачити згорблену сиву стареньку, з будинку виглянула дуже приємна жінка з рум'яним обличчям, майже без зморшок і з білозубою посмішкою.

— А, Оленко! Заходьте! — вона витерла руки об фартух і спустилася з ганку.

—Ось, знайомтеся, це Дора, моя сестра. Покажіть нам апартаменти?

Баба Зоя розсміялася, які там апартаменти! Будинок звичайно міцний, але скромний. Ми пройшли через город, завернули й опинилися біля невеликого дерев'яного будиночка з вікнами, що були закриті віконницями. Хазяйка зняла з петлі замок, допомогла занести речі і повела нас подивитися все інше. Я тільки й чула: «Колодязь на вулиці, колонка зламалася, Василь все ніяк не полагодить. Тут у нас сад, яблук цього року багато буде, ягідки зібрати теж можна, аґрус любиш? Яйця купити, молочко, картоплю, це все в мене є!» Загалом я досить швидко освоїлася і в обід Олена зібралася додому.

—Дзвони щодня! — вона поцілувала мене в щоку. — Побігла, до поїзда бачила скільки пиляти! Я ще заїду, будь не холодцем, а молодцем!

Проводивши сестру, я переодягнулася в ситцевий халат, перестелила ліжко і вийшла на вулицю, щоб підставити обличчя сонечку. Поки я прогулювалась по своїх володіннях, мені на очі попалася зграйка дітлахів, яка з цікавістю мене розглядала. Найменша з дівчаток чомусь сховалась, побачивши, що я наближаюся, а решта відійшли на безпечну відстань.

—Ви чого? Я не кусаюся! Тебе як звуть? — я дивилася на старшого засмаглого хлопчика. Йому було років сім і напевно він посоромився показувати свою боягузтво перед дівчатами і дріботою років чотирьох-п'яти.

— Радик! — малий хоробро блиснув чорними очима. — А ти відьма?

—Я Дора, мені баба Зоя здала будинок, а що на відьму схожа?

Діти переглянулися, вирішуючи розповісти чи ні? Я стояла, засунувши руки в кишені і чекала, перше знайомство з місцевими виявилося дуже інтригуючим.

—То ти нічого про будинок не знаєш? — заговорив Радик . —Тут раніше відьма жила, у неї дитина в колодязі втопився. Мама каже, це погане місце!

—Ану киш! —з хвіртки вийшла баба Зоя. —Зібралися вони тут! Ти, Даринко, не слухай їх, це в нас циганчата.

– А що за історія з будинком?

—Та як тобі сказати, давно це було, я ще до школи ходила. Жила тут Мар'яна, чоловік від неї пішов, а синок і справді потонув, тільки в річці, а не в колодязі, ось вона й стала такою... дивною. Людей цуралася, жила сама по собі. А ще лікувати вона вміла добре, трави різні знала. Тому до неї ходили, звичайно, але побоювалися і дітям забороняли. А ці - вона кивнула в бік дітлахів, що тікають - недавно тут оселилися, вже прийшли. Відьму їм покажи! Ідемо краще, я тебе пиріжками пригощу.

Чесно кажучи, я завжди була трохи забобонною і від цієї розповіді мені стало не по собі. Цікаво, чи знала про це Олена, а якщо знала, чому не попередила? Може просто щоб не лякати, а може не вірила у все це. Поки яскраво світило сонце і я спілкувалася з бабою Зоєю думки про відьмину спадщину якось відійшли на другий план, але з приходом сутінків мені стало ніяково.

Одна в чужому будинку, у незвичній тиші – тільки цвіркуни співають, ні тобі гуркоту машин, ні голосів. Я зачинила всі віконниці, кілька разів перевірила двері і залізла в ліжко, поставивши ноутбук на коліна. Треба було перевірити імейл, відповісти на листа керівника і дописати реферат, але в мене починали злипатися очі. Так я заснула, з увімкненим ноутом і прокинулася вже вранці, коли сонячне проміння повсюди пробралося через білі шторки на вікнах.

Ну нічого собі подрімала! І попрацювала, прямо перепрацювалася вчора. Правда якийсь лист надійшов, дивно, адреса незнайома, та ще о першій ночі.

Я клікнула за повідомленням і мало не впала, навіть в очах потемніло від страху: «Я за тобою стежу!» І жодного підпису, навіть натяку на те, хто надіслав мені цей «веселий» розіграш.