Глава 2

Лєнка збиралася залишитись у нас на тиждень, але затрималася надовго з непередбачуваних причин. В Італії лікувати зуби дорого, а в нас у рази менші витрати, ось вона і залипла зі своїми візитами у стоматолога. Це було мені частково на руку - на носі сесія і я звалила на сестру кухонні клопоти, поки готувала курсову. Андрій, здавалося, був не проти, хоча сестра на нього відверто бурчала — розкидає речі, чашку ліньки помити. А потім я дізналася, що мій благовірний зголосився допомогти їй в одній справі - перегнати машину з-за кордону. Це мене не просто здивувало, а збентежило по-справжньому.

— Андрію, сам подумай, коли ти востаннє сідав за кермо? – я намагалася достукатись до його розуму та мої слабкі спроби явно не працьовували. —А це не один день дороги.

—Дякую, що віриш у мене! - він підвівся і пішов курити на балкон.

—Ну, чого ти, нехай їде, таке, наче твій чоловік має вади пам’яті. Якщо ти вже був за кремом, це не забувається. І мені допоможе і від дому трохи відпочине, ти ж бачиш він біситься від одноманітності! – спокійно заявила Олена.

—Це в нього одноманітність? Та ти знущаєшся! Ось можна, наприклад, бачок у вбиральні полагодити від нудьги, не думаєш?

— А він коли з тобою зустрічався, бачки лагодив?

—Ох, Олено, хіба я тоді про це думала? Пам'ятаєш, що він виробляв на турніку а на гітарі?

—Отож! А ти хочеш замкнути свого Чернігу в чотирьох стінах із пультом від телевізора. Ні, дорогенька, нехай поїде, розвіється, більше м'яке ліжко цінуватиме.

І він поїхав. Спочатку дзвонив, звітував про те, що та як, сестрі докладно щось телефоном розповідав, а потім зник. Не в переносному значенні. Телефон вимкнено, на зв'язок не виходить, жодної інформації про те, куди подівся разом із машиною. Декілька днів я чекала, потім подала заяву в міліцію, щоб оголосили в розшук, але впусту. Був Андрій Черніга і як крізь землю провалився. У ДТП не потрапляв, у готелі не проживав, у моргах-лікарнях не значиться.

Олена підтримувала мене як могла, обнадіювала, заспокоювала, умовляла. Чи мало що могло статися? Але я просто божеволіла від страху. Що як він підібрав когось на дорозі і його позбулися, а машину перефарбували і продали, скільки бувало таких випадків? Олену як ініціатора поїздки я спочатку не хотіла бачити, але вона переживала не менше за мене. До того ж погоріла на велику суму. Так ми й жили вдвох ще місяць – я на заспокійливих, вона у ролі няньки, кухарки та психолога. А потім у сестри народилася ідея.

— Слухай, Дарусю, чому б тобі не поїхати відпочити? Ні, я не про курорти, не дивись так! Потрібно змінити обстановку, у тиші побути. У мене тут є знайомі, дачу здають. Як дачу, це голосно сказано, але місце гарне, свіже повітря, молочко поп'єш домашнє, виспишся!

— Ти це серйозно? Що я робитиму в селі?

—А тут що ти робиш? Ходиш із кута в кут, там хоч на річку ходитимеш. Ікебани збирати з якихось бур'янів. Розшук без тебе все одно ведуть, чим їм допоможеш?

– У мене грошей зараз немає.

—Доро, ось що тобі сказати, а я навіщо? Заплачу за оренду, там копійки! Загалом все, давай, відривай дупу від дивану, збирай сумку. Я піду куплю тобі тушонки і якийсь "Сніданок туриста", готувати ти точно не захочеш! І так – вона визирнула з коридору – купальник не забудь! Там не річка – мрія!

Я окинула поглядом кімнату, може вона і права? Тут на мене тиснуть навіть стіни. З зітханням стягла з антресолей запилену сумку, запхала абияк кілька футболок, спортивний костюм, шльопанці, кросівки. Навіщось поклала навіть одну сукню, а що, раптом мене запросять у сільський клуб? Головне, не забути ноут, може я зможу зосередитися на навчанні, а ні, то дивитимуся бразильські серіали на тисячу п'ятсот серій і плакатиму не по Чернізі, а по якомусь Раміро Суаресу.

Олена – організатор хоч куди, увечері зателефонувала до села та про все домовилася. Замовила на ранок таксі, щоб без проблем дістатися до вокзалу. Навіть бутерброди зробила, ось би мені хоч частину її енергії, бо дивлюся в дзеркало, а там мама-панда з чорними колами під очима і немитою головою. Жах якийсь, на кого я стала схожа, може сільська засмага хоч трохи перетворить мене на людину? З такими думками я впала спати, щоб о четвертій годині піднятися під бадьорий голос сестри. Поки я намагалася проковтнути печиво з чашкою кави, Олена безперервно щебетала

— Я тобі влаштуватись допоможу і відразу назад! Пробач, люба, дуже я тут затрималася. Покажу, у кого продукти купувати, а там познайомишся.

—Не хочу я ні з ким знайомитись.

—Вибач, місць на безлюдному острові немає, все зайнято! Ти доїла? Вперед, хоч ні, посидимо пару секунд на доріжку.

Вона схопила мою сумку і свій рюкзак, засунула ноги в босоніжки і за хвилину була готова. Коли за мною зачинилися двері і ключі опинилися в кишені, стало легше дихати - рухатися все-таки простіше, ніж сидіти в тупому розпачі і здригатися від кожного кроку в під'їзді та вібрації телефону.

Поки ми спускалися сходами, Олена щось розповідала, аби відвернути мене від моїх думок і тим самим була зайнята майже всю дорогу в поїзді.

Перший рейс приміського був напівпорожнім, у вагоні лише кілька людей, які або дрімають або не вилазять з телефона. Бабуся з домашніми пиріжками пішла повз, пропонуючи поснідати – все майже як у дитинстві, коли ми їздили за місто з батьками. Сестра була навіть надто збуджена, але тоді я вирішила, що вона «вирвалася з в'язниці» і від радості собі місця не знаходить.

Мене не здивувало навіть те, що вона кинулася до тамбуру, коли задзвонив телефон. Щоб у Олени були якісь страшні секрети чи стосунки, які вимагають усамітнення, такого я не помічала. А виявляється, секретничати вона любить - добрих двадцять хвилин пробалакала за скляними дверима і до того ж із серйозним обличчям. Я вирішила ні про що її не питати і прикинулася, що задрімала – поїзд так приємно погойдувався, так заколисував, що вибиратися з цього стану зовсім не хотілося навіть для з'ясування правди, а треба було це зробити, бо потім я дуже пожалкувала!