Глава 3

Я не планувала знайомитися з кимось на селі і тим більше постійно спілкуватися, але уникнути цього не вдалося. Не встигла я повернутись з пляжу і відійти від нещодавно пережитих подій, як у двері постукали і в кімнату увійшла жінка. Сказати, що я здивувалась, значить нічого не сказати. Моє спілкування з циганами зводилося до того, що я оминала їх десятою дорогою на вокзалах та ринку і ось у моєму будинку молода циганка. Вона пильно подивилася на мене своїми чорними як вугілля очима і заговорила раніше, ніж я щось встигла спитати.

- Я до тебе прийшла, Доро! Хотіла сама на тебе подивитись, - оскільки я мовчала, вона продовжила, сівши на табуретку. - Ти мого сина з річки витягла, ми таке не забуваємо.

- Вибачте, вас як звати?

- Закіра. І не ВИкай, це ні до чого.

– Нічого такого я не зробила. Просто поруч виявилася випадково, кожен би витяг!

- Ай-ай небагато ж ти знаєш! Думаєш він про потопельника набрехав?

– Радік злякався просто.

- Я тобі правду розповім, цього ніхто не зробить. Того хлопця, що потонув, теж врятувати могли, та не захотіли. Мати рятувати не стала! Він у неї від біса народився ось що, хто дав той і взяв.

- Слухай, Закіро, мене звідси хочуть вижити, так? То я сама поїду. Лякати мене не треба! - це вже було надто для двох днів дачного відпочинку.

- Руку дай! – сказала вона наказним тоном, і я чомусь не змогла відмовити циганці. Закіра довго дивилася на мою долоню, потім похитала головою і винесла свій вердикт. - Не підеш ти, твоя доля тут. Дивись не проґав. Більше поки нічого не скажу, ти ось що, сестро, приходь до нас завтра, ми на тебе чекатимемо. І не слухай, якщо скажуть, що цигани тебе обікрадуть. Не той тебе обікрасти хоче, на кого ти думаєш! Прийдеш?

- Прийду - мені захотілося кинути виклик своїм страхам і заодно забобонам сільських жителів.

На тому ми розлучилися. Я переодягалася, висушила волосся і вирішила сходити до баби Зої – поговорити. Виявляється, вона вже знала про те, що трапилося на річці і подивилася на мене з тривогою.

- Ти Даринко, як? Давай-но я тобі трави заварю, ще моя баба травницею була, вип'єш, одразу стане легше. І на думку нічого не бери!

- Як же не бери, бабо Зоя, хтось у домі був, історія ця з утоплеником і лист мені прийшов не знаю від кого.

- І в цьому допоможу, - сусідка, як видно, розмірковувала, як краще вчинити. - Дам тобі оберіг. Носи, не знімай і ніякий біс до тебе не поступиться. А ще Михайла до тебе пришлю, хай будинок освятить.

- А Михайло ваш онук?

– Вже познайомились? Він у семінарії навчається, восени закінчить. Прихід прийме, а поки що ось у нас замість священика. Церква стоїть закрита!

Я промовчала. Може тут і церква як у «Вії», забита з усякою нечистю? Тим часом баба Зоя пішла заварювати чай, а я залишилася сидіти надворі на лаві під розлогою яблунею. Те, що сільські заходять один до одного запросто - це загальновідомий факт, тому, коли скрипнула хвіртка, я не здивувалася. А ось той, хто з’явився біля будинку, мене і збентежив, і здивував — це був той самий хлопець з річки. Першим його поривом було виїхати назад, але видно здоровий глузд переміг, і він зупинився трохи осторонь. Ніхто не знав, що сказати, і мені довелося взяти на себе роль ввічливого гостя.

- Ви до баби Зої? Я ненадовго, вже йтиму скоро.

Він прикро нахмурився, але тут на щастя, на ґанку з'явилася сама господиня.

– Дамір? Добре, що ти прийшов, зараз, все тобі принесу. Ти поки ось із Даринкою познайомся, вона все літо у нас жити буде!

- Вас Дарина звати?

- Можна і так, взагалі імечко в мене ще те, я Пандора.

– Як там Радік? – було видно, що розмова дається йому важко.

- Нормально. Мати його приходила, подякувати, а може, налякати мене, не знаю.

- Ви про Івашку? Дурниці все це, не слухайте! А з хлопчиськом ви молодець, я б теж… - він не домовився і осікся. - У нас тут люди добрі, живіть, нічого не бійтеся!

Ми обидва замовкли, я нишком кидала на Даміра погляди, щоб він не вирішив, ніби я непристойно його розглядаю. При близькому розгляді хлопець сподобався мені ще більше. Язик не повернулася б назвати його інвалідом: густе волосся над високим лобом, розумні сумні очі, атлетична без перебільшення постать. Мені дуже хотілося дізнатися, що з ним сталося, але розпитувати не довелося, трохи згодом, поки ми з бабою Зоєю пили чай, вона мені сама розповіла.

- Дамір наш, яким красенем раніше був, ти не бачила! Дівчата по ньому знаєш, як сохли! З армії повернувся, хотів одружитися, тут лишитися. А потім… як усе трапилося, наречена його покинула, так і живе з матір'ю! –  вона зрозуміла, що мені хочеться дізнатися подробиці. – Він з мужиками місцевими на заготівках був. Деревом його прибило от і зненожив. Кажуть, допомогти можна, тільки великі гроші потрібні.

Я допила чай, але так і сиділа, розмірковуючи над долею хлопця. Ось де, скажіть на милість, та сама Божа справедливість? Мені спало на думку, що мій Черніга зараз, можливо, теж у якійсь лікарні лежить безіменний, нікому не потрібний. Я так нічого і не дізналася від поліції, хоча чекала щодня – хай найжахливішу, але правду. З задуму мене вивела сусідка, яка принесла щось на зразок ладанки на шнурку.

- Ось, одягни і носи! Іди додому і не бійся нічого!

- Спасибі, – після чаю і справді стало легше і я пішла до Відьминого будинку тією ж дорогою, на якій нещодавно зустріла Михайла. На цей раз не сталося нічого непередбачуваного, мені навіть вдалося трохи попрацювати над рефератом та надіслати завдання викладачеві. Щоправда, ще багато залишалося прочитати з літератури, але це я залишила на вечір. Влаштувалася на ліжку, увімкнула ноут і знайшла перший-ліпший любовний серіал. Мобільний мовчав, Лєнка чомусь не дзвонила, але натомість прийшло нове СМС і знову з невідомого номера. Я задумалася – прочитати чи одразу видалити? Все-таки відкрила і впустила телефон: «Краще йди з мого