1.

Невелика лампа загорівшись, показала Анні дивний інтер'єр кімнатки. Раніше подібне вона бачила хіба в книгах, чи кіно. Все тут було зроблено з дерева: невеликий стіл з різьбленими ніжками, вузеньке ліжко в кутку, полиці на стінах та навіть посуд на них. Під стелею були привязані невеличкі пучки трав. 

‒ Це ваш дім? ‒ несміливо запитала Анна. Вона досі відчувала себе оглушеною і розгубленою. 

‒ Не зовсім. Але тут безпечно і можна переночувати. 

‒ Добре… 

‒ Я зрозумів, що ви не з Семисоння. Вам варто знати, що після заходу Шести Сонць жінкам небезпечно виходити на вулицю. 

‒ Чому? 

‒ Орда. ‒ діловито дістаючи з сумки свій нехитрий провіант, сказав Ррок. 

‒ Орда? А… можна трохи детальніше…

‒ Ви не знаєте, що таке орда? Звідки ж ви? 

‒ Здалеку. Так що це за орда? 

‒ Ви мене здивували. Про орду знають не тільки в Семисонні. Вся Суха Земля знає, і навіть за її межами це відомо. 

‒ Добре, не хочете говорити, то не треба. ‒ Анна зітхнула. ‒ Незнайомець прихистив її, а вона ще й вимагає пояснень! 

‒ Мені дивно, що хтось не знає про орду. То щасливі люди. Сідайте до столу, пригощайтесь, і вашу… тварину погодуйте, а я поки розкажу. Семисоння  ‒ миролюбне і затишне, а його люди працьовиті і добрі. Мабуть, за своє миролюбство воно і платить. Наші кордони межували з великим королівством Червоної землі, яке поклонялось богам війни. Якось воно напало на нас. Всі воїни Семисоння стали на захист. І розбили війська Червоноземля, але було вже пізно. Все їх королівство, від старого до малого вразила страшна хвороба, вони перетворилися на орду і розбрелись по світу. Зовні вони схожі на людей, та тільки мають пусті очі і не мають сердець. Слабкіших за себе вбивають, від сильніших ховаються в сутінках, приносять купу горя і зла…

‒ Там, звідки я родом, п'ять років тому на нас теж напала орда. Ми знищили їх… ‒ тихо мовила Анна, відламучи шматок хліба і ділячи його надвоє ‒ собі і Хмарці…

‒ Це добре, що знищили. А наші королі вважали, що орда вже не несе небезпеки, однак дуже сильно помилились. Нещодавно в ординців з'явились осередки влади, певно хтось знайшов можливість підпорядкувати цих нечистих собі. І тепер ми всі тут готуємось до війни. А тепер розкажіть, чому ви блукали одна вночі? 

‒ Так сталось... ‒ Анна не знала, чи варто щось розповідати Рроку. Хоч все тут таке дивне, що досі здається їй сном, та розповісти, що вона з іншого світу і сама не знає, як перенеслась сюди ‒ певно шлях до того, що її сприймуть за божевільну. 

‒ Поїжте. В Семисонні нагодувати гостя ‒ священний обов'язок господаря. А потім розкажете. 

Анна несміливо взяла шматочок випічки, схожої на сірий хліб, і обережно надкусила. Смак був просто неймовірний, хоч не схожий ні на що, що доводилось їй куштувати раніше. Розломивши цей щедрий дарунок, Анна дала шматочок Хмарці, яка миттєво його проковтнула. 

‒ Як поїсте, лягайте спати. Вранці розкажете. А зараз краще не світити і не шуміти. 

‒ Добре...

Повевечерявши, Анна присіла на ліжко. Як би там не було, та панікою вона точно не допоможе доньці. Треба поспати, а вранці вирушати на її пошуки. Можливо, Ррок допоможе... 

Влягтися в вузеньке дерев'яне ліжечко Анна хотіла ще й тому, що досі вірила в те, що це просто сон. А якщо у ві сні вона засне, то прокинеться вже в себе вдома, і все буде, як раніше. З такою думкою Анна закрила очі, підмостивши під бік не менш стомлену, ніж сама, Хмарку. 

***

Ранок зустрів Анну не домашнім будильником і кавою, не сварками сусідів за стіною, і, на жаль, не суперечками з донькою. 

Її трясло, наче в якомусь возі, і розкривши очі, Анна побачила, що лежить, немов в великому ящику, на дно якого турботливо постелили не дуже чисту колючу ганчірку. Ящик був збитий з нещільного, але недостатньо широкого, щоб їй можна було вибратись, частоколу. 

Як тільки вона підвелась, то зрозуміла, що її кудись везуть. А найгірше те, що поряд не було її Хмарки. 

‒ Ей! Ррок! Допоможи! ‒ жалібно прохрипіла Анна. 

‒ Вибачте, але я змушений відвезти вас в Сонячний дім. ‒ пролунав десь здалеку голос Ррока. Виявляється, це він сидів на коні, який віз щось схоже на швидкоруч влаштований візок з дерев'яною кліткою. 

‒ Що?? Навіщо везти? Де Хмарка?

‒ Не можу говорити. Пробачте. 

"Он як. Ну сам винен!" ‒ з нотками зловтіхи подумала Анна, і набравши повні груди повітря загукала: "Хмарко! Хмарко, до мене!" 

На якусь мить вона злякалась, що вони надто далеко від'їхали, або що Хмарка теж трапила в пастку, але за мить, десь позаду затремтіла земля, і Анна зрозуміла, що Хмарка поруч. 

‒ Рроку, тобі краще мене відпустити. Зупинити Хмарку зможу тільки я. 

‒ Оту тваринку розміром з годованого щура? Гарна спроба мене налякати, але...

Ррок не договорив. Позаду їхнього імпровізованого візка Анна побачила здоровенне чорно-підпале тіло Хмарки. Якимось чином, в цьому дивному світі її маленька собака з величезним хороборим серцем навчилась збільшуватись до тих розмірів, в яких вона, певно, себе уявляла. І зараз це люте диво розміром з добру корову в кілька стрибків наздоганяло їх.