Глава 26

 Мигцем глянула на Зоряна. Той залишався напрочуд спокійним, та він навіть і вухом не повів, наче все відбувалося так, як і мало бути згідно з його планом. Хоча, може все так і мало бути. Ми ж стирчали якогось лиха на видному місці біля будинку нашого головного підозрюваного. То, начебто і мало бути логічним, але для нас з мажорчиком стало несподіванкою. Та якесь халеп’я!

  Мій погляд Зорян вловив і…спокійнесенько підморгнув мені, немов то все нормально. Хоча по мармизі Зоряна десь таке і спадало на думку. Бо ці хлопчики на нього ніякого враження не справили. Або ж він так переконливо виглядає виключно для нас з Емілем. Бо якраз Еміль і смикнувся за що його відразу за шкірку зловили й дещо потрусили ним, а потім так волоком і потягли за собою. Зорян слухняно почовгав сам. З «милого» екстрасенса злетів наліт милоти й він порадував мене своєю кривою усмішкою, яка як мазок фарби відразу лягла на мою душу роздратуванням. Хоча, щоб мені відчути те роздратування достатньо тільки очі розплющити…Й ще більше мене складає, коли підходимо до будинку. Здається, що усі мої клітинки волають, що вони проти того, аби туди ходити. Шкода, що мене ніхто не питав. Видихаю. Зупиняюсь.

- Чого стоїмо? – шкіриться екстрасенс, а потім переводить погляд на будинок. – І що відчуваєш?

- Роздратування від твоєї балачки, - огризнулася я.

- Ахахаха! – залився він сміхом. – А то швидко пройде.

Навіть відповідати не стала. Про що можна говорити з дворовим псом? От і я думаю, що ні про що…А от внутрішній голос слухати треба. Той дурного не посовітує. Але голос щось збиває з пантелику. Ми з ним буваємо не в ладах…але це явний перебір усього. Й поки я намагалася розібратися, а що там в мене всередині твориться, ми зайшли в дім.

   Дім тішив око понадмірною розкішшю…на стінах стародавні картини, численна холодна зброя, яйця Фаберже, нескінченні статуї й все в позолоті, стразах та пишному оздобленні. М-м-м, та цей фешенебельний пентхаус  з усією цією непоміркованістю та тицянням прямо в очі усім найдорожчим прямо таки кричить про комплекс меншовартості. Інакше, на ляда, людині люстри по сто тисяч не наших грошей? Після якогось бідного, нещасного дитинства власник цих хоромів, схоже, що самостверджується дорогими цяцьками.

   Й поки мої очі перетравлюють візуальну картинку, мою внутрішню «відьму» розпочинає корчити від цього місця налитого магією…давньою, старою, руйнівною з присмаком смерті. Й від цієї двоєдиності, коли мозок фіксує одне, а ця бісова незрозуміла магія суне зі своїм, мене пересмикує. Я настільки зайнята внутрішніми переживаннями, що упускаю з виду, що нас провели в якийсь, здається, що то кабінет, за столом якого сидить вже немолодий чоловік.    

   До тями я приходжу від крику Еміля і морщусь. Здається, моя думка, що тут замішаний родич таки правильна. Еміль захлинається словами, затинається словами й вимагає пояснення.

- А ти на диво живучий виявився, - хмикає чоловік. – Чи то твій ангел охоронець так гарно працює? – перевів чоловік колючий погляд на мене.

  Еміль спочатку завмер, як ховрашок, а потім його почало трусити й він кинувся на чоловіка, але двійка міцних чоловіків перехопили його ще на підльоті. Й мене викрутило від тих ударів, як вони ліниво так нанесли Емілю, той захлинувся криком й майже повиснувши на їхніх руках захрипів. Й це було, немов би торкнулися долонею до моїх оголених нервів. Адреналін вмить викрутив серце, магія забіснувала й скипіла злістю. Мене вивертало, а ця скотина у людській подобі правим куточком вуст зверхньо так усміхалася.

- То може поясните задля чого такі складнощі були? – вклинився Зорян.

- Я, прямо таки, не очікував від племінничка такої навальної діяльності…і що він знайде таких неординарних людей. Довелося поцікавитися тобою. Був вражений. І ще раз подивувався племіннику…І тобою, - вчепився він у мене поглядом, геть втративши інтерес до Зоряна. – Я чекав тебе. Я тебе шукав, - загорівся в його очах нездоровий вогник, -  Навіть не повірив відразу, що це ти… Справді?! Погранична…Обережниця…Яких імен у тебе тільки не було. Як тільки ти не бігала від мене. Але ось і ти. Хоча, твій прихід вже нічого не змінить, бо подобається вам чи не подобається, змінити ви вже нічого не зможете. Якщо доля прописала, то потрібно виконувати.

   І  цю всю ахінею він ніс з таким побідоносним виразом на обличчі, що геть і у мене, як дівчинки, з’явилося гостре бажання вдарити його лопаткою, можна навіть не рожевою. Бо щось від тієї риторики мої лижі уже зовсім не їхали, огида вповзла вужем, а дядько продовжував нести повну дурню, яку він схоже, черпав прямо з космосу, проте у чоловіка щодо цього була своя думка.

   Від цього зверхнього, зневажливого виразу на його обличчі в купі з якоюсь своєю версією реальності змушував мою щелепу відвиснути та міцно закріпити вираз «ГА?!» на обличчі. Бо цей «добрий» чоловічок віщав про те, що ми тут лихі люди, а він виходить, робить добро чи що? І його місія тримати рівновагу у світі та відновити історичну справедливість. Бо виявляється, що ще десь під час існування скіфів (та хто в здоровому глузді може таке пам’ятати?) він був жерцем. І відродився він у цьому світі, щоб завершити усі незавершені справи. Уффф! Смілива заявка! Господи, а я ще про свою психіку все турбувалася. Та тут відразу клініка й м’які стіни.

    Але дідок тим не заморочувався й продовжував вести про своє призначення, гилити, що доля йому відразу дала усі карти в руки, коли в його сестри народилися близнюки й тоді він зрозумів, що саме він має зробити. В міру того віщання,  моя психіка, собі в порятунок, дійшла висновку про «Боже, яке воно кончене!» А що ще можна сказати, про людину, яка вирішила виконати древній обряд й принести одного з близнюків у жертву? Й ті його глибоченькі такі виполірувані візерунки-думки викликали відразу. Усе моє єство бунтувало проти тієї дурні. Люди собі спокійно жили, раділи дрібницям, насолоджувалися щоденним, подорожували незвіданим й тут, у їхнє таке вкатане й буденне життя, вклинилися нездорові фантазії одного, судячи з усього, заможного та хворого на голову дідуся. І це якась кришталева маячня від дотику до якої, аж дзвенить.