Глава 25

 Надія вона така цікава річ, вона уперто уникає зневіри й гне свою віру в отриманні благополучного результату. Коли я вже майже ступила на слизьку стежинку розчарування, бо ми вже об’їхали майже усі адреси й…нічого, то раптом відчула такий знайомий могильний холод, він дерся по шкірі змушуючи усі клітинки мого організму захлинутися жахом…Я навіть не встигла повною мірою зійти з розуму від кошмару, коли те, що посилали на Еміля спалахнуло від мого захисту й розсипалося зірочками…Еміль на це тільки плечима повів. І все…Мої брови впевнено повзуть вгору й залишаються там…В задумі доторкаюсь долонями до щоки й намагаюсь зрозуміти, що це тільки-но було? Ненавиджу цю магію, чаклунство, чародійство, шаманство, ці всі відьмування та чорнокнижництва. Це все поза межами мого розуміння…АААА!!!!

-  З тобою все добре? – в усі очі розглядаючи мене, запитав Зорян.

Прикинула, якби пояснити йому, що зі мною…Та ні, простіше застрелитися. Вичавила чемну посмішку на кшталт «добродій, та все чудово, в цьому найчудовішому світі». Зоряна чомусь пересмикнуло.

- Тільки не говори мені, що у нас знову якась магічна ахінея? – додалося в його погляді неприкритого благання.

- У нас вона знову, - зітхнула я. – Але захист спрацював.

- Он як! – скривився Зорян. – Й що було цього разу?

- І гадки не маю, але щоб там не було воно знищилося.  

- Ти впевнена? – акуратно з’їхав він на обочину.

- Впевнена.

- І що нам робити? – поставив він дуже незручне питання.

- Шукати далі. Нас час підтискає, - буркнула йому у відповідь.

- Так...- побарабанив він пальцями по керму, - Як же я не люблю оце все…- знову скривився Зорян.

- Як я тебе розумію…

- А що було? Що ти зробила? – накинувся з запитаннями Еміль.

- Я зробила захист для усіх нас. Він спрацював, - героїчно спробувала я погасити роздратування, яке вже підкрадалося під саму горлянку й спокійно пояснити, що то було.

  Проте мене ніхто не зрозумів. Бо в очах Зоряна проглядалося щось близьке до значення «коли ця історія з душком закінчиться?», а з Еміля хлинув потік крутих запитань: «А що?», «А як?», «А чому?».

  Й вже через хвилину роздратування перемогло усілякі там добрі наміри й від душі погриміло на усіх. За той спалах люті я відразу розізлилася на себе. Ну чи то їхні проблеми, що я не можу пояснити те, що відбувається й від того мною теліпає? Звісно, що ні! То мої особисті проблеми. Але ж все, склянка терпіння вже повна й розхлюпалося усе, що там бовталося. Еміль ображено засопів і огризнувся у відповідь, що я якась ненормальна. З тим взагалі не посперечаєшся. Зорян кинув на мене осудливий погляд та обережно рушив з місця. Запанувала тиша. Шурхіт коліс, робота мотора й тиша…

  В голові якось невчасно так з’явилася думка, а якщо ми знайдемо той будинок, то що будемо робити? Напевне, те людське створіння, яке доклало купу зусиль, щоб заварити усю цю кашу, побачивши нас, явно не кинеться каятися в усіх гріхах…

  Й від думок, які кинулися генерувати ймовірні варіанти розвитку подій, мороз пройшов шкірою. Мозок лякається, коли в тебе негативні думки. Ага! А шлунок переживає, коли ти не снідаєш…А тут у когось був ретельно спланований план…і якби не низка випадковостей, то і ми б про нього навіть не здогадалися б. І що ж це буде, коли отак просто посеред дня заявимося ми??? Такааа інтрига…

  Але ми продовжували об’їжджати далі по адресах, які наполегливо забивав у навігатор Зорян. Уже й вечоріти стало й усі замучилися в смерть, ну я принаймні. Один лише Зорян, наче на сонячній батареї. Усі вже вмерли, а він все працює. Час від часу він посьорбував воду без газу й періодично торохтів про мої відчуття.

   По відчуттях було глухо, як у танку. Нічого не видно, нічого не чутно й заліззя торохтить так, що думати нічим…Власне, я втомилася…й мої відчуття вже борсалися в мені, як у ваті. Й ті відчуття могильного холоду я ідентифікувала тоді, коли той холод вже докрався до кісток. Мене пересмикнуло. Рот наповнився в’язкою слиною з присмаком заліза. Смоляниста густа темрява полита старим важким жахом, підігріта пристрасною приреченістю з особливим відтінком безнадії затягувала, немов та чорна діра. Донезмоги…Затхлий могильний холод  грайливо скручував нутрощі й розпалював справжнім вихором мерзенних відчуттів…Кисню забракло…

- Селено? – як крізь вату долинув голос Зоряна. – Що? Це тут? – вглядався він в моє обличчя.

Потрусила головою, намагаючись скинути ту липку плівку, яка душила, всмоктувала в жах й не давала дихнути нормально.

- Це місце з якоюсь дуже старою й смертельною магією, - тонко навіть для мого слуху прозвучав мій голос.

- Так! Так! Ясно!- пробубонів Зорян, пильно оглядаючись довкола.

Зовні дім був звичайнісіньким будинком старої забудови, який зазнав санації й був досконало перебудованим. Нічого особливого. Так дорого/багато. А от атмосфера його…наповнена давньою старою смертю.

   Й чи уява так вже розгулялася, але я, здається, що й бачу ті чорні згустки старезної магії. Й від цього видовища очей не можу відвести. Це місце набагато потужніше аніж те, що було в горах. І це заворожувало…і лякало…і жахало.

  Такої древньої магії я ще не бачила…Й наче історія відмотується назад…Це місце було й за часів Радянського Союзу. Й до нього…Тут були й секти старообрядців…О, «ловці душ» ніколи не зівали. Вони були, є і будуть. Саме існування таких різноманітних сект обумовлене соціальною природою людини. Той сурогат віри у надприродне нікуди не зник. Він може перевтілюватися у різні культи й все б нічого, та десь це вилляється у фанатизм.