Глава 23

День порадував мерзенною погодою, вітром та сірим монотонним дощиком. Мій стан повністю був співзвучним з гидотою на вулиці.  Тільки-но відкрила очі, то відразу відчула, як в моїй голові тамтами валять. Від цього радісного відчуття, аж зубами заскрипіла. Ще й підгризала тривога, що десь таке вже було в моєму житті, компанія…дорога…й містична шняга, з кровожерливими бажаннями. Але новий день прийшов, тож жити якось треба. Душ, кава, сніданок, зажувала кілька пігулок. До норми й близько не повернулася. Прикро. Що ж, експеримент відкладемо й підемо шляхом досвідченого Зоряна.

  Пішли. Шлях виявився не те щоб дуже новий. Ми заїхали ще на дві адреси. Будинки мені теж не сказали того, чого я чекала. Звичайні будівлі. Один дім фонив радістю, інший був з присмаком страждання, але то пусте все й зовсім не схоже на той будинок який я шукаю. Потім Зорян повіз нас в Очаків.

   Дорогою я спала, тож пустила крізь вуха і якусь запеклу суперечку Еміля з Зоряном. Прокинулася ближче до міста. Не можу сказати, що мені прояснилося, але жити стало трохи легше.  Зорян, пам’ятаючи усі наші попередні подорожі, обережно косився на мене.

- Що кажуть твої відчуття? – видихнув він.

- Дуже топлять за вечерю, –досипала у погляд цнотливості.

А що? Які запитання, такі й відповіді.

- Гм! Воно й мені наче вовк кишки доїдає. І від добрячого шматка м’яса і я б не відмовився. Але мене цікавили твої відьомські відчуття?

- Нічого не кажуть, - прислухалася я до себе. – Тільки не кажи мені, що ти очікував, що я отак у місті відразу й приведу до того будинку?

- Та я завжди такиййй оптиміст, - підсміхнувся він. – Оптимісти вони такі… міряють життя секундами й живуть неймовірно довго…- задумливо бовкнув він й втупився на дорогу.

- А песимісти чим міряють життя? – не втрималася я від запитання.

- Песимісти міряють життя роками, тому рідко більше двозначних чисел протягують, - засміявся він іржавим сміхом.

Задумливо так його оглянула. Його почуття гумору таки припадає на усі ноги. Хоча моє повзає, то не мені судити.

- Ясненько…

- Народ, тоді поїхали десь їжу пошукаємо, а далі війна план покаже, - видав пропозицію Зорян.

- Я б теж поїв, - погодився Еміль.

- Прийнято, - круто розвернув машину Зорян.

Притрималася за ручку й мазнула його вкрай невдоволеним поглядом.

- Я більше так не буду, - не повертаючи голови, бовкнув Зорян.

- Ледь вихопилася, щоб не проклясти…

- Що за життя, то психологині, то відьми місцевого розливу…- пробурмотів собі під ніс Зорян.

- Не розумію сказаного…

- От і кажу, за що мені це все, - зітхнув він.

  Нам вдалося і поїсти, й заселитися в міні готель. Миленька місцина все ще перебувала в стадії «будуємо, коли є кошти», хоча була досить комфортна і зі смаком облаштована. Як тільки влаштувалися, я знову засвербіла думка спробувати знайти дядька через Еміля. Обсмоктала думку з усіх сторін й дала собі добро на цю авантюру. Теоретично ж мало все вийти. Раз я до Єлисея змогла дотягнутися.

Еміля вмовила зі скрипом, тобто він впирався, а моє терпіння скрипіло. Вловила. Всадила. І…знову опинилася, як перед сотнею дверей. Зосередилася й розпочала шукати потрібну ниточку…І нічого. Та я з цими чудовими здібностями, як юний водій, якого навчили тиснути на педалі й випустили на дорогу, а там усі їдуть і хочеться усім покричати, щоб розійшлися. Паніка бігала за мною слідом й смикала мої нерви тезою «Зараз буде якась дурня». Та воно зрозуміло, коли лізеш в щось вперше, то навряд чи варто чекати ідеального результату. Але ж треба зібратися, налаштуватися на позитивний результат та не робити того чого не треба робити.

   Спробувала знову відкинути усе зайве й повторити забіг через родинне коло. Серед живих родичів я чітко бачила Єлисея…і все…побачити далі мені не давала стіна. Це трохи дратувало. Та…безмежно й сильно дратувало. А потрібної ниточки все не було. І я настирно продовжувала її пошук…І я її пропустила…Та сіра лінія була настільки непомітною, що я її пропустила…навіть не знаю, що мене змусило до неї повернутися. Але повернулася. Я хотіла, так само як і з Єлисеєвою, пройтися по ній…Але тільки я до неї доторкнулася, то провалилася в якусь незрозумілу сірість. На мить мене відрізало від усіх чуттів…й в ту стіну я, неначе влетіла на усіх парах…Таке враження, що кришилися ребра…Біль, гієною вгризався в мої клітинки, намагаючись з’їсти щонайбільше.

  Коли я розплющила очі, наді мною стояв розбурханий Зорян й Еміль, дихання якого зі свистом виривалося з грудей.. Під носом було мокро. Тирнула рукою й зі здивування оглянула свою закривавлену руку.

- Слухай, відьмочка, ти якщо хочеш самовбитися, то роби це якось не настільки вигадливіше, - шипів Зорян й свердлив мене поглядом сповненим крижаної стужі.

- Добре! – погодилася я.

- Що добре? – завівся він.

Видно, моя відповідь була неправильною або ж не тією яку очікував почути Зорян.

- Ти себе бачила? Що то взагалі таке було? Чого в тебе кров з носа йде?

- Сухе повітря, перегрів, втома, стрес…Людський організм така тонка структура…- ледь ворочаючи язиком молола я дурню, тиняючись пережитими емоціями.