Глава 22

 Сірий, млосний туман клаптями тягнувся попід ногами. До землі пригинала панівна важка атмосфера й дзвінка тиша. Ця моторошна церемонна картинка переносила моє перебування на новий ритуал спогадів…Антураж був достеменно знайомий…ще трохи й, як в хорошому фільмові жахів, з цього туману почується шарудіння й вийде їжачок, а я, абсолютно невимушено, в цьому райському саду добра та зла, вхоплю якийсь запаморочливо новий досвід для своєї нервової системи…

  Проте, якщо я вже тут, то де мій приблуда? Чого ж це я… І я зважилася зайнятися його пошуками. Спочатку чи то дії мої були надто безтолковими, чи то я щось не так робила, але у мене нічого не виходило…Та я вперто продовжувала. Не виходило в мене по одному, то пробувала по-іншому. Від липкого мороку, я вже навіть і відмахнулася. Й чи не вперше за весь час, він не ліз до моїх кісток. Може від здивування? Приблуди ніде не було. Що за паскудство? Зазвичай цей присмак жаху йшов як гарнір до основної страви. То де те лихо? Коли потягнуло застарілим відчаєм, я стрепенулася й шугнула назустріч.

- Де ти? – транслювалася я крізь той морок і жах. – Відгукнись! Скажи де ти?

- Я…я, - полоснуло мене надією. – Тут підвал…великий…Я не знаю…де це…

- Окрім підвалу ще можеш щось сказати?

- Мене вб’ють…вже скоро…я чув…казав, що у вовчий місяць…- полетіли в мене почуття відчаю, болі, страху.

- Як виглядає будинок? – героїчно дерлася я до потрібної мені інформації.

- Великий…котедж…- і я перестала його чути, - море…- долинуло до мене знову і він зник.

- Гей! Де ти? Відгукнись…Повернись…Де ти? Та якого дідька? Повернись!!!

Та скільки я його не кликала, він більше не озвався. І я, в тому мареві липкого сірого туману, залишилася одна. 

- Та щоб його!!! – не стримала я емоцій.

Тієї ж миті з цієї імли мене викинуло й захлинаючись своєю злістю, я відкрила очі та підірвалася з місця…щоб боляче влетіти й лупнутися головою в щось вкрай тверде й живе. Пролунало трагічне «Ой!» з додаванням різного вітіюватого забарвлення тому болю й думок про всяких телепнів. Конкретно Зоряна, котрий так невдало трапився на моєму різкому підйомі. Він, зі свого боку, з почуттям потирав щелепу на яку дістався удар моєю головою.

- Відьмочка, ти мене прикінчиш коли-небудь, - смачно так застогнав він.

- Ти міцний хлопчина, тож думаю, що все обійдеться, - пробурчала я потираючи свою бідову голівоньку.

- Ох ти ж і метка! Дівка не промах… дістанеш і чорта в ступі, - картинно позітхав він.

Мені навіть його шкода стало. Від удару у мене аж, зірки перед очима з’явилися й моя голівонька продовжує тріщати та розколюватися. А його щелепі, певно, ще болючіше.  

- Чого ти до мене взагалі ліз? – огризнулася я, щоб не відчувати прискіпувань своєї совісті.

- Я? Ліз? – заквасив він губи. – Та ти тут верещала на весь номер. Тебе розбудити не можна було. Так Еміль? – повернувся він і я прослідкувала за ним поглядом і зустрілася з кришталевим збентеженням у погляді Еміля.

- Правда! Селено, ми намагалися тебе розбудити, - підтвердив Еміль. – А ти мало того, що не прокидалася ти ще й кричала.

- Все! Ви молодці. Розбудили, - буркнула я відчуваючи все ж трохи ніяковіння. А кому б сподобалося, що за ним уві сні спостерігають? Може я слинки пускаю…або ще щось непристойне роблю?

- Що то за сни в тебе такі цікаві? – напосів на мене Зорян.

- Ага! Цікаві…- бовкнула я, поглиблюючись у свої спогади…

Щось забагато збігів, хіба таке може бути? Чи то мої домисли? Чи то я все ж спілкувалася у снах з Єлисеєм? Як таке може бути? Це питання збило моє серце зі спокійного ритму. Але ж не може бути такого, що двох різних людей хочуть принести в жертву на вовчий місяць? Чи може? Чи це така епохальна подія, під яку підтягуються усі прибиті на голову товариші? Моя голова! Трохи потрималася я руками за голову. Це ж просто можна сказатися від усього цього…

- ЧИМ ЦІКАВІ? – настирно вліз у мої печальні роздуми голос Зоряна.

- Здається, що цей вовчий місяць викликає явні загострення на людей зі слабкою психікою.

- А ти можеш простіше пояснювати свою думку? Бо мій мозок щойно зламався від твоєї велеречивості, - невдоволено зашипів він.

Я втупилася в його розбурхану синь очей. Очі у нього все-таки гарні…

- Раніше для людей було важливе єднання людини з природою. Вважається, що у повню місячні сили досягають свого піка.

- І яке відношення цей місяць у повні має до твоїх снів? – не втримався Зорян.

- Цей місяць буде дуже особливим, він буде кровавим. Це неординарне явище досить рідкісне. Точніше сказати не можна, бо в рік може трапитися кілька разів, або може не бути жодного.

- Це вкрай пізнавально, - хмикнув Зорян.

Перевела на нього осудливий погляд. Що за людина, ні хвилини не може помовчати..

- Ой, все мовчу! Чого то на мене так зиркати…

- Так от, ще з давніх часів люди прив’язували, з даним затемненням, деякі грандіозні події, вважаючи це проявами вищих сил. Хтось вважав, що це мало не провісник кінця світу, хтось часом для відьом, хтось що це цей місяць прийшов в покарання людей й тільки жерці ладні зупинити цей процес. Цілителі та знахарі вважають цю пору найсприятливішою для  збирання лікувальних трав. Й тільки в цю пору людина перетворюється на звіра…Це така собі грандіозна подія для багатьох містиків…