Глава 20

 І знову ми усі троє в машині. Життєрадісний до оскомини Зорян, невдоволена усім живим я й Еміль, який поки нічого не розуміє, але насторожено поглядає на мене. Від тих його обережних поглядів хотілося обтруситися, але що поробиш, не все в житті відбувається так, як тобі хочеться…Будьмо оптимістами, бо все, що нам дається ми ладні пережити. Перевела ще один погляд на мажорчика. Той сидів і активно щось тикав у своєму телефоні. Зорян шкірився й про щось без зупину триндів. А я, від душі позіхнувши, помучилася запитанням, якщо я зараз засну, то буде в мене дежавю чи обійдеться? Ох, з цими творчими невдачами!!!Так і переповнюють емоції. Хоча я цього разу підготовлена. І я полізла у наплічник за книгою. Зорян, доволі акробатично вивернувся, щоб зазирнути в книгу. Зазирнув. Задумливо потер лоба.

- То, що таке ти цікаве читаєш?

- Про античний поліс Причорномор’я, - прямо заглянула йому в очі. 

- Кхм! Ну історію знати треба, - зробив він якийсь для себе висновок. – І що там цікавого?

- Віра ольвіополітів у потойбічне життя, - буркнула я, шукаючи потрібну мені сторінку. – Їхня релігія взагалі була пронизана магічними та містичними вірування.

- Ясно! То ти вирішила горизонти розширити?

- Ага! Відірватися від деяких ритуалів просто не можу.

- І що? Працює? – скептично кивнув він на книгу.

- Та як тобі сказати, - задумалася я.

Я вже вдруге зустріла ритуал з близнюками. У різні часи до близнюків по різному ставилися. В даній книзі близнюків пов’язували з дурною магією. Їх появу на світ сприймали, для населення як нашестя біди та негараздів. І, звісно, від душі використовували близнюків у всіляких ритуалах та обрядах. За їх допомогою викликали дощ, багатий урожай, виганяли голод та хвороби. І самий цимес – за участі близнюків проводили ритуал вічного життя. Навіть купу теорій придумали й що у жінки народжується одна дитина від чоловіка, а інша від бога. Мдя, все що не вписувало в картину світу, підлягало знищенню. Все ж просто. Народилися дітки різного полу, то все дівчинку можна визнати розпусницею, бо вони ж голенькі були в череві матері…А історії про те, як убивали одного близнюка, бо він же вони ж наче одну душу на двох ділять. І такої дичини було пребагато. І…

- Ти там в астрал пішла чи що? – клацнув пальцями перед моїм обличчям Зорян.

- Що тобі спокійно не сидиться? – буркнула я.  

- Мені нудно, - ясними очима глянув він на мене.

- А що таке? Думки зробили героїчний марш кидок і злиняли у невідомому напрямку?

- Та ті думки з моєї голови тільки гільйотина може вивести, - хмикнув він. -  Я тут їду з самим втіленням темряви, то як можу просвіщаюсь. І не дивись на мене поглядом доброї акули.

- Добрих акул не буває…

- От і я про що…

- Я так бачу, що енергії в тобі, як в атомній електростанції.

- Ну так я орел.

- Угу, і я так розумію, що з гніздечка ти  пташенятком часто випадав…

З-за спини пролунало тихе хрюкання. Зорян таким виразним поглядом мазнув мене й не полінився виверну голову й прицільно так глянути на Еміля.

- Гумористка. Від твоїх жартів, аж чорти в пеклі перевертаються.

- Не знаю. Я там не була.  

- А що так? – скептично зігнув він брову.

- Жила тихо-мирно. З нечистою силою не водилася, цукерок у вурдалаків не брала, з привидами не вешталася.

- А як ти…- старанно погриз він нижню губу, підбираючи слова, - стала це все бачити?

- Випадково. Заснула, а прокинулася…й така халепа.

- А що так буває? – з невимовною цікавістю горіли його очі.

- Прикинь. Чого в житті тільки не буває, - пробубоніла я.

І усі якось засумували. Я занурилася у книгу й добру годину провела у світі розвитку та спустошення, у світі рабства та піднесення економіки, у світі вічної темряви та царства хаосу, у світі де місто-держава існувало більше як тисячі років. Й продовж цих років сусідами цього міста були різні народи з різною культурою та віруванням. А це, я скажу, мало бути до дідька складно, коли один народ шанує Афродіту, а в іншого канібалізм процвітає.

  Й факти людожерства були засвідченні у багатьох первісних племен. Тому спонукало, або банальний брак інших продуктів, або первісні ритуали, або віри у передачу сил вбитих на війні, або померлих родичів.

  Й певні ритуали можна було проводити тільки в особливі дні…на цьому місці я завмерла. Щось мене зачепило. І так потужно, що спокою мені не давало. Помучившися трішки я все ж дістала телефон. І набрала знайомий номер.

  Гудки…гудки…гудки.

- Слухаю, -  прозвучало якось обережно навіть.

- Доброго дня, Марфо!

- Хай йому тямиться! Аж по нервах рвонуло від твого дзвінка. А твій голос прям вдарив в голову, як келих шампанського. Що тобі, неспокійна, треба?

Я навіть спокійно проковтнула усі її вибрики.

- Марфо, а розкажіть мені про особливі дні для проведення ритуалів?