Глава 18

  Другий день ми провели майже дзеркально першому. Окрім певного моменту. Я вдосталь наситилася інформацію про устрій і життя трипільців.

   В ті давні часи панував матріархат й жінки займали чільні місця в роду, оскільки їм дана найвища влада – влада дарувати життя та продовжувати рід. Жінки чудово зналися на травах, лікували й тримали у своїх тендітних руках світ духів, таїнства та магії. Жінка на території Україні ніколи не була рабинею. Бувши дівчиною, вона сама вибирала пару, а жінкою мала високий авторитет в хаті та родині. І от той самий род мене й зацікавив…Існували певні обряди про передачу силу Роду…І кинувши погляд на мажорчика в голові кристалізувалася думка спробувати призвати його кровних предків. Певна річ, сказано – зроблено.

  Мажорчика я відловила, образно описала свій задум і приступила до спроби дістатися до його Роду.  І отримала гучне фіаско…моє звернення до предків толку не дало ніякого. Покрутила думку в голові, вирішила спробувати пошукати дух його брата близнюка через Еміля. А що? Кажуть же, що близнюки близькі один з одним на ментальному рівні…

   І я спробувала розслабитися та провалитися в цього хлопчину. Ну бачу ж я якусь гидоту, то невже не зможу побачити зв'язок між братами? Питання було хороше. І вже кілька годин я безрезультатно намагалася щось відчути…

   Та це щось схоже на те, коли ти сам собі через гугл намагаєшся діагноз поставити. Що не читаєш, то усе підходить. Коли я вже докотилася до лютого відчаю, як щось перед моїми очима затріпотіло…І в ту майже невидиму лінію я вчепилася, як той нещасний інтерн, що по нитковидному пульсу намагається стан пацієнта визначити. Та лінія була жива. Принаймні мені так видавалося, я так почувала. Але на тому атракціон невиданої щедрості закінчився, більше нічого я не змогла відчути та й ця лінія поступово стала для мене недосяжною. Я була розчарована. Але руку від Еміля забрала, той вимогливо на мене витріщався.

- Що? – облизав він губи.

- Поки нічого. Але ми спробуємо ще, - буркнула я.

І його губи смикнулися в нервовій посмішці. Але свої почуття він досить швидко опанував і майже віртуозно приховав свою зневіру.

  До спроб повторити пошук близнюка через Еміля, я приступила наступного дня. Пів дня Еміль був зайнятий з Владом, який старанно ремонтував йому дах. Й це все відбувалося в оточенні турботи Валентини Михайлівни, яка й надалі тішила нас смачними стравами та спалахів хвилювання Іринки, яка забігала на кілька хвилин перевірити, як там її дорогоцінний Еміль. Я вже з тугою згадувала про ті часи, коли жила сама. Але терпіла і вмовляла себе пристосувати, адже рано чи пізно це усе мало закінчитися. Як тільки закінчувався той шабаш турботи й піклування, я взялася за Еміля. Той закусив губу, але слухняно сів на диван.

  І все знову повторилося, спочатку було важко знайти ту ниточку…я її не відчувала…Проте, я вже знала, що вона є, тож пошуків своїх не припиняла. І завдяки титанічній наполегливості, знову це відчула…та лінія, наче тріпотіла в моїх руках… Я не бачила де вона закінчується… Я багато чого не розуміла, проте лінія билася в моїх руках й звідкільсь прийшла впевненість, що Єлисей живий. Але відчути де він знаходиться я не могла…все той же купол був над ним. Та щоб йому!

  Цього разу я спокійно повернулася у свою реальність. Наввипередки відразу кивнула Емілю.

- Знову наткнулася на купол. Пошукаємо ще спосіб, як можна обійти цей купол.

- Я не розумію того, що ти кажеш, - скривився він.

- Я теж. Але ж я істерику з цього приводу не вчиняю.

- Я теж не вчиняю істерики, - розумно зауважив він.

Ти диви, видно, з того Владикового лікування є толк.

- Тоді й мовчи. А ще краще, зроби мені чай.

Хвилину він втикав на мене оцінюючи чи то я серйозно, чи то приколююсь. Скроїла вираз на обличчі «ну і чого сидимо?». Встав обмокнув мене таким сердитим поглядом й почовгав на кухню.

А тепер про найцікавіше…Я ж точно відчула, що та ниточка вела до живої людини. Як цікаво виходить…Пояснення може бути тільки одне, що Єлисей знаходиться десь в такому місці, типу, як будинок в горах. Тоді все сходиться. А як шукати такі місця?

  Гм, а я ж таке вже бачила місце. Давно. Коли їздила знайомилася з нашої ненькою-Україною. Нас вивезли на екскурсію до Чортового каменю. Така собі велетенська скеля поряд якої немає ні гір, ні кам’яних насипів. Екскурсовод розповідав, що ця каменюка могла бути ідолом для місцевих жителів, поряд якого проводили жертвоприношення. Й то чи екскурсовод умів так гарно описати місцину, чи то дійсно там щось було, але уже тоді в мене мороз по шкірі йшов від того місця. А скільки ж таких місць є? М-м-м, виглядає ця справа, як безнадійна.

  Після епохи Трипілля, а це десь на зламі ІІІ та ІІ тисячоліття до Різдва, її заступає інша культура відома, як Культура шнурової кераміки. Це не означає, що народ Трипілля кудись зник, просто він інтегрувався в іншу культуру. Так, як було СРСР розпався, а на його місці з’явилися інші країни. І в цих теж існував Культ померлих і культовий канібалізм. Й ритуалів вони проводили на всі смаки. Та мого життя явно не вистачить, щоб вивчити усі ці традиції та обряди. І я не просунулася ні на міліметр з тим, як розібратися з моїм набридливим сном. А ще є клятий купол. Та інша нечисть, яка так і лізе в моє життя. Хоча не так, нечисть якраз лізе в життя мажорчика. А я тиняюсь поряд. І про нечисть…Згадала я й потягнулася за телефоном.