Глава 17

  Ранок розпочався, як і очікувала, тобто паскудно. Ніч пройшла неспокійно. Еміль, то ворочався, то стогнав, але не прокидався, а я, як Пенелопа, над ним сиділа. Тож настрій мій був вітром підбитий й утопічно близький до теми «не лізь, бо вб’ю».

  Рівно о дев’ятій ранку прийшла тітка Іринки, Валентина Михайлівна. З превеликою радістю, скинула на неї турботу про Еміля, а сама закрилася у кабінеті. Розібратися з тим, що коїться хотілося до тремтіння колінок…ну і жевріла надія, що може я від тієї магії можу якось позбутися…І я розпочала з книжок, якими мене нагородив професор.

  Якийсь талант професор таки мав, його описи були не просто цікаві, вони були захопливими. Культура, вірування, обряди, значення кожного виробу все було доступно подано і я нормально так підсіла на книгу. Жертвоприношення нікуди не поділилися. Канібалізм теж. І для мене, дитини вибавленою цивілізацією, моральними та етичними нормами, це все видавалося лютою дичиною і не лізло на голову. Але між нами були тисячоліття. Від тієї людини, яка тримала палку в руці й свого одноплемінника приносила в жертву, щоб було вдале полювання до сьогоднішньої людини з голови до ніг напханої гаджетами й обмеженою правовою системою та моральними нормами.

  Десь після обіду голод мене таки вигнав на кухню. Ідеальна чистота, приблизно така, яку я наводжу під час генерального прибирання, потішила мій зір, нюх поманили спокусливі аромати випічки й від того щастя я розгубилася.

- Селено, присідай, я тобі зараз їстоньки насиплю, - пролунав за спиною голос.

Озирнулася, в кухню бадьоро просунулася Валентина Михайлівна.

- А я вже Емільчика погодувала, в тебе тут погосподарювала...

- Дякую! – безумовно здивована, видихнула я.

- Та тобі дякую. Еміль з тобою спокійний. Іра казала, що ти для нього зробила, - загадково мовила вона.

Я все ще думала, що то їй такого Іра то казала, а вона вже й тарілку переді мною поставила. Їжі я зраділа. Ситенька і, на диво, задоволена життям пішла в кабінет. Повторила забіг з вивчення традицій та релігійних вірувань. Знову спотикнулася на канібалізмі. Від стратегії виживання, тобто примітивних проявів «немає чого їсти», до релігійних вірувань, коли люди вважали, що вживання людських органів або крові дасть їм молодість, силу й навіть здібності тієї людини, яку поїдають.

  В тему я влізла добряче, бо навіть не відразу зрозуміла, що мене кличуть. Валентина Михайлівна інтелігентно намагалася мені повідомити, що вже пізно і вона піде, також додала, що до Еміля заходив Владислав Сергійович й вони з Емілем плідно попрацювали. Ну хоч комусь добре. Пост я прийняла. Не встигла провести пані Валентину, як до мене прибіг брат.

Єгор отетерілими очима оглянув приблуду, випхав мене до кухні й напосів з запитаннями: хто це і що відбувається?  

- Що означає, що відбувається? Ти ж сам мене в найом своєму Зоряну здав, от виконую твоє прохання.

- А це…а хто він?

- У Зоряна все і виясни, - не втрималася я.

- А ти сама як? – певно, не захотів він дізнаватися далі про хлоп’я в моїй квартирі.

- Терпимо.

- Точно? Тобі…нормально? – абстрактно так сформував він своє питання.

- Я не в захваті, але жити можна.

- Ясно, - задумливо почухав він чуба. – А це…щодо роботи…

- Єгор, я капець яка однозадачна. Я не можу розірватися…- тонко так натякнула я.

- Розумію, - тяжко зітхнув він. – Але ми зашиваємося. Може хоч один проєкт візьмеш?

- Єгорчику, та ти знущаєшся…

- Гаразд! – закотив він очі. – Ти зайнята і тебе не чіпати. Може хоч часові рамки озвучиш?

- До Зоряна. Я таке вперше роблю й мені ні нащо опиратися.

- Ясно, - закусив він губу. – Мама про тебе питала, сказав, що в тебе все добре.

- Супер! У мене все добре, - підтвердила я сказане.

- Окей, я тоді поїхав. Якщо що, то на зв’язку… І з тим хлопцем точно все нормально?

- В тих обставинах, які склалися, з тим хлопцем все нормально.

- Я нічого не втямив. І я непокоюсь про тебе.

- А що тут незрозумілого? Тут усе просто: причина\наслідок. Ти засватав мене Зоряну – це причина, хлопчина в мене вдома – це наслідок.

- Годі, мені моралі читати, - скривився Єгор. – Й так день не задався.

- І таке буває. Але це ж не кінець світу, а лише поганий день.

- Коли ти розпочинаєш втішати, то в мене різко підстрибує рівень нервозності…

- І чого його смикатися? – цілком серйозно запитала я.

- Так! Все! Я додому. Я втомлений чоловік, куди мені до виміру глибин твоєї психіки.

- Тоді гарного вечора! – щасливо попрощалася я.

Проте він не поспішав, продовжував сидіти й декілька разів театрально зітхнув.

- Ти нам потрібна, - зробив він забіг з іншої сторони.  

- І мені приємно, що мої заслуги так високо ціняться. Але наразі дай мені можливість закінчити поточні справи.