Глава 16

   День я розпочала зустріччю з професором. Микола Михайлович, здається, що знав все і надибавши мій інтерес він ще й тим усім став ділитися зі мною. Свідомість моя різко розширилася, аж в голові запаморочилося. І тільки подальші лекції у професора врятували мене від вливань нових знань. Проте, я придбала усі книги, що мені люб’язно запропонував професор ще й брошури та роздруківки, зробила внесок у благодійний фонд університету й отримала запевнення, що я можу телефонувати у будь-який час. Здається, що в цього видатного історика живе ще той…комерсант.

  І тільки я дотягла свій скарб до таксі, яке замовила, як пролунав телефонний дзвінок. Я сіпнулася на місці, на телефон глянула з тугою та відчуттям якогось попандоса.

- Слухаю! – приречено видихнула.

- Емілю стало погано, - затараторила істерично Ірка, - я не знала, що робити, а він сказав, набрати тебе.

- Добре! Де ви зараз?

- В нього вдома.

- Іринко, тобі треба привезти його до мене додому, - прикинула я свої шанси доїхати до будинку Еміля й швидко зрозуміла, що буде швидше якщо і вона, і я будемо їхати разом.- Я ще не вдома, я їду. Їдьте до мене.

- Добре! Ми зараз. Селена, ти точно знаєш, що робити?

- Сподіваюсь. Не панікуй. Йдіть до мене додому. І захопи усі його ліки, - відказала я й закінчила розмову.

- Що неприємності? – співчутливо запитав водій.

- Та є один набідований, його щастя, здається, за біду зачепилося.

- Нічого і його доля колись погладить, - висловив свою підтримку водій.

- Ага! Так і кажуть, що коли Боги хочуть зробити тобі подарунок – вони загортають його у проблему, - буркнула я.

  В голові вертілися різні міркування, що ще могло статися з Емілем. Виходило, що це могло бути будь-що й навіть таке, про що я помислити не могла.  М-м-м, не хлоп’я, а діагноз, до того ж невтішний.

 Я подумки підганяла авто, хоча водій й так старався і, як міг, оминав затори, проте Іринка доїхала все одно перша. Її машина, стояла біля парадного, сама вона наполовину залізла в машину й емоційно причитала над хлопцем.

 Гроші простягнула водієві не дочекавшись поки він озвучить суму, підхопила свої книги й вискочила з машини.

- Ір, дай я, - торкнулася я до неї.

З машини вона так задом і вилізла. А я побачила, блідого, як смерть Еміля, який важко дихав й майже лежав на задньому сидінні. Задерла його футболку доторкнулася до тіла…і нічого…тобто нічого містичного з ним не було. Після цього я уважніше придивилася до мажорчика. Мутні очі, незв’язна мова, сухі губи й нісенітниця, яку він невпинно городив. Що за на?

- А ну іди до мене!

З машини я його витягла зі згадкою усіх цікавих слів, які могли б виразити степінь мого ошелешення…Проте, втримати мажорчика я не змогла, бо він хоч худий та для мене заважкий й він гепнувся на асфальт. Хоча, думаю, що для його дурної голови збитку від удару не буде ніякого.

- Допоможи мені, - проскрипіла  я.

Ірка швидко зорієнтувалася й хлопця ми підняли й потягнули до будинку. Мажорчика знову понесло й він почав патякати, що хоче вмерти.

  Ой, можна подумати! Перманентне бажання здохнути виникає в усіх людей. Теж мені трагедія. Та у нас, як не фінансова криза, то революція, як не сусіди, що когось «рятують» на сході, то ковід, ще й на додачу «покращувачі уже сьогодні». І нічого. Тримаємося!

  Про всяк випадок, мажорчика я трішки не втримала й він приклався спиною до стінки ліфта.

- Селена! – вискнула Ірка.

- Ой! – буркнула я.

- Ти його, що вбити хочеш? – заклекотала вона гнівом.

- Для цього його просто достатньо не чіпати, - пропихтіла я.

Разом з Ірою ми затягли Еміля до мене в кімнату й вклали його на моє ліжко.

- Що з ним? І робити далі? – квочкою бігала довкола Еміля Іринка.

- Уявлення не маю. То не з містичної опери, - з сумом оглянула я картину «мажорчик не при собі на моєму ліжку»  

- Може його в лікарню таки треба?

- Не треба до лікарні. Я не хочу. Мені не можна. Будь ласка! Не треба лікарні. Я буду слухатися!!! Будь ласка!!! Не треба!!! Благаю!!! Я все зроблю!!! Тільки не дзвоніть… - на слові лікарня, Еміль завив, смикнувся кудись бігти, а потім заридав розтираючи сльози по обличчі. – Не треба! Я тебе прошу, не треба!!!

- Твою нехай! - почухала вухо від цього істеричного ультразвуку.

- Еміль, все гаразд, - зацокотіла над ним Іринка. – Ми в Селени вдома. Ніхто не буде телефонувати в лікарню…Ми нічого не робитимемо без твоєї згоди…Заспокойся.  

Я тільки закотила очі й пішла шукати телефон.

    Радість свого лікаря навіть не можу передати.  Але він вислухав, поставив кілька запитань, видав рекомендації й запевнив, що буде за сорок хвилин. Навіть зітхнула з полегшенням. Й повернулася в кімнату до стражденних. Поглядом запевнила Ірку, що все гаразд. Й ми поринули в очікування.

    Мажорчика періодично накривало й він, то кудись повз, то плакав, то сміявся, то намагався вбитися найцікавішими способами…пробував задушити мою руку, за що й отримав по вусі…Все ж підозрюю, що найвірніший з усіх тих способів це ще трохи мене побісити…