Глава 14

  Дорогою Зорян мовчав, супив брови, барабанив по керму й щось перекручував собі в голові. Я мовчала та тихо казилася, бо вся ця історія мала дурний душок й це все вибивало мене з рівноваги. Мажорчик, на надувному човні з тендітної надії, подався швидкісним сплавом рікою розчарування через пороги з безвихіддя, розпачу й безнадії. Усі були зайняті своїм внутрішнім світом й тиша гуляла в машині.

- То кажеш, що в будинку мене не відчувала? – щось таки склав собі в голові Зорян.

- Кажу.

- Еміль, а хто побудував той будинок? – смикнув він і мажорчика.

- Батько з дядьком.

- Угу! – мугикнув про себе Зорян. –  Відьмочка, а як ти думаєш, таких місць, як цей будинок, багато є у нас?

Тепер вже задумалася я. Й пішла копатися в надрах пам’яті.

- Якщо мені не зраджує пам’ять, то первісні люди з’явилися на теренах України близько одного мільйона років тому. Десь сорок тисяч років тому на нашій території з’явилися «homo sapіens». Середній вік людини на ту пору був 25 років…То якщо прикинути й порахувати…

- Та гониш? – покосився на мене Зорян.

- У мене з цифрами все добре. Але і чисельність населення на території України за підрахунками вчених була десь двадцять тисяч людей. З плином часу подовженість життя ставала більшої, як і збільшувалася чисельність населення… 

- А чого так мало жили? – перебив мене Зорян.

- Клімат суворий, а мамонта могли й не впіймати. Так, що думаю, що таких місць може ще бути багато.

- А як такі місця знайти? – поцікавився Зорян.

Перевела на нього погляд штибу «та я тобі, що Вікіпедія?».

- Археологи ж якось знаходять. Відкривають цілі кургани й могильники.

- То довгий шлях, –  виразно так глянув він на мене.

- А, якщо додати ще вивчення вірувань усіх тих племен й народів, що проживали на неньці-землі, стане ще цікавіше. А у них же були свої шамани й жерці, які виконували тільки притаманні їм обряди. 

- Це ти натякаєш на ритуальні вбивства?

- Це, що по-твоєму усе на що вони були здатні? Як тільки люди отримували владу і гроші, то їхні амбіції замахувалися й на благополучне потойбічне життя. Наприклад, бідних скіфів ховали у простих ямах, а багаті та впливові могли собі дозволити курган. Скіфі вірили в замогильне життя, то ж разом з царем ховали: дружину, повара, слугу, конюха, коней, худобу, золото, кухонне приладдя, розкішне вбрання і т.д.

- Кхм! Звучить гнітюче! – спохмурнів Зорян.

- Сармати теж вірили в потойбічне життя й для них велике значення мав культ мертвих.

- А ти звідки це все знаєш?

- З історії України. Еміль, ти ж в школі вчив історію України? Що пам’ятаєш з вірувань сарматів? – повернулася я до байдужого хлопця.

- Що вони вірили, що покійник не вмер, а відійшов до якогось бога. Там ще була ціла плеяда богів і боженят, - неохоче відповів він, щось зі шкільної програми.  

- Ти мені навіщо ці жахи розповідаєш? – покосився на мене Зорян.

- Ти ж запитав про «такі місця», то відповідаю, що знаю. Український народ дістав величезну історичну спадщину від своїх попередників: трипільців, кіммерійців, скіфів, сарматів і інших, що населяли нашу землю в усі часи.

- Ясно. Чого ніколи немає простої відповіді. Типу, так таких місць є з тридцять і я їх усіх знаю. 

- Думаю, що якщо ти напружишся і когось пошукаєш, то знайдеш і такого знавця.

- Ой! Все! Мені тебе однієї вистачає. Ніхто не хоче вийти й вигуляти сечового міхура? – на цю заяву ми промовчали. -  Але ми все одно зробимо маленьку перерву. Ненавиджу ці сутінки. Паскудна пора дня. Треба трохи перепочити.

Й він тихенько пригальмував біля обочини. Я озирнулася довкола. Біля нас було щось схоже на пасовисько. З іншої сторони поле з соняшниками. Гарно. Мальовничо.

  Зорян повернувся з-за кущів, дістав пляшку води та полив собі на руки, вмився, зробив кілька ковтків… а потім мою увагу привернуло щось зі сторони пасовиська. Я заозиралася намагаючись зрозуміти, що мене збентежило. Твою бодай! Стара відьма мала таки рацію.  Почвари полюють зграєю…

   З машини я вилетіла, але на мене вже неслася одна з них. Еміль кинувся за мною, проте дверці машини я встигла закрити. Руки я підняла…і нічого…Я ошелешено перевела погляд на свої руки…То ще якого дива? А воно ставало все ближче. Огидна морда й пазурі мелькнули дуже близько…

 Усе розмите, час тягнеться, як патока, в голові чітко відкладається кожен рух почвари…Ось перекочуються м’язи, ось воно відриває руки від землі й наближається до мене…слина капає з пащеки…А я стою, як заморожена…капля слини падає на землю…й  інстинкт самозбереження таки щось натиснув в мені й все взяв у свої руки, віднайшов резерви, сили й волю.. Усі кольори злилися й зарябили, усі звуки перетворилися у дзвін, усі рухи набули чіткості. Першу почвару я спопелила. А далі друга, третя…й до мене летить пришелепуватий Зорян зі зброєю в руках, а зі сторони до нього навперейми біжить щось чорне, схоже наче на собаку…Це все відбувалося за мить…ти не встигаєш думати, та й часу немає думати. На тебе нападають, а ти захищаєшся…Адреналін лупить в скроні…Гул крові у вухах…Нічого не відчуваю…Мить-почвара-спалах-попіл…