Глава 13

  Можливо подорожі це і прекрасно, але я втомилася. Та ми всі явно виглядали не огірками…хіба що перестиглими…А дорога все стелилася й стелилася перед очима. Один лише краєвид змінився. Перед носом замаячили гори. Високі гори та безкраї полонини заворожували красою та могутністю. Огорнуті яскравими барвами й щедро посипані зеленою фарбою, спокусливі, заманливі й недосяжні…

   Колись мене занесло на екскурсію в гори. Екскурсовод був з розряду тих, яких хлібом не корми, а дай поговорити. Я чогось завжди вважала, що заселення Карпат людьми відбулося досить пізно. Ну гори ж не придатні для ведення господарства давніми людьми…Навіть отакого простого, як збиральництво, полювання, рибальство. А тут виявилося, що в Карпатах знаходиться велика кількість археологічних пам’яток праісторичних часів. І знайшли їх зовсім не там де очікували, не в долинах, а на передгірних горбах. Я так і уявила те первісне життя зі старійшинами, шаманом, мисливцями. Уявила, як спочатку розвідник йде й шукає нові багаті землі…криза з мисливством таки мала місце в житті первісних людей. А потім приводить туди плем’я або його частину. Іноді й таке траплялося, що плем’я розколювалося й розпочинало нове життя з новим шаманом.

  Наші далекі предки мали дуже сильну віру в численних духів. А шамани були такими собі посередниками. Пізніше цими посередниками стали жерці, священники. Без них прямо ніяк. Віра змінюється, а посередники залишаються.

- Відьмочка, ти щось відчуваєш? – привів мене до тями окрик Зоряна.

- Ні, - поглянула я на світлину й заперечливо мотнула головою.

Але чогось думаю про шаманів. Та я на тій екскурсії бог зна коли була. А  зараз так чітко пригадалося. Прямо до нюансів, навіть то тихого вітерця, який будяка колисав і пахощів трав. Але чого шамани?  Погляд мажорчика вже просто не відпускав мене від тоді, як я взяла світлину в руки. Ця його увага всвердлювалася в кожну мою нервову клітину. І я вже вволю зібралася попсихувати, коли до мене дійшло що не так…Еміль весь був зосереджений на браті й те, що я бачила було, наче той невидимий зв’язок, що існує між людьми…Тепер було б гарно вияснити, що це означає і що це дає для нас…Бо не всі мої здогадки мають сенс, деякі виглядають як чиста маячня. Й спробуй ще розберись, це божевілля чи такі сміливі до зухвальства думки…  

 Зорян вже давно петляв якимись маловідомими дорогами між селами. Деякі села мали досить пристойні дороги, а в деяких було все погано. А тепер дорога пішла вгору. Вона була така вузенька, що в мене вже в голові запаморочилося від тих поворотів, скільки ми їх виконали. Машинка впиралася і, як той альпініст, повзла вгору. Я щось була невпевнена, що так віртуозно змогла б керувати авто. Дорогу по селах вже давно підказував Еміль й після його фрази, а тепер наліво, ми таки пірнули вниз, ще раз повернули й нарешті зупинилися біля будинку. Самотнього, як билинка в степу, будинку. Зовні він нічим особливим не відрізнявся. Явної розкоші візуально не спостерігалося. Навколо були лише смереки. Але в тому мінімалізмі він був прекрасний і гордий, як орел в небі.

Хлопці з машини вийшли першими. Зорян хлептав воду, Еміль оглядався довкола. Я теж вийшла. Свіже повітря було насичене запахом духмяного різнотрав’я. Величні карпатські ліси стиха шуміли й наповнювали легені чистим повітрям, мов той медовий напій душу. Й це все вмить відрізало від усієї цивілізації й… навіяло острах.

 Еміль рвонув до будинку першим, але…але щось мені не подобалося.

- Еміль, стій! – зупинила я його.

Він озирнувся на мене в його очах вже танцював страх.    

- Що? Що сталося? – зробив він два кроки до мене.

- Щось мені не подобається в цьому будинку, - буркнула я.

- Це наш будинок. Ми сюди інколи приїздимо. Раніше їздили з батьком, а потім з братом - розгублено оглядаючи мене випалив Еміль.

- ЩО тобі тут не подобається? – підійшов до мене Зорян й собі уважно оглянув будинок.

- Мені не подобається місце де він стоїть. Я не піду в дім. Тобі, Еміль, я теж не раджу заходити. Дай ключі Зоряну.

- А мені можна? – з єхидним виразом на обличчі перепитав Зорян.

- Зоряне, мені важко пояснити. Але щось з цим будинком не так. Для мене туди заходити…щось як йти в будинок, охоплений вогнем, - добрала я якесь порівняння.

- О! Як все складно. Ключі? – простягнув він руки в сторону Еміля.

Той простягнув ключі й залишився стояти поряд мене, тільки розгублено озираючись. Зорян підійшов, відімкнув двері, озирнувся на мене й зайшов в середини. Мені, здається, що Еміль навіть дихати перестав так уважно дивився на двері.

- Я ж туди заходив, - прошелестів він у мене над вухом. – Чому мені краще не ходити?

- Так, ти ж і паразитулю десь взяв…

- Що? Але ж мій брат їхав сюди?

Гм, цікаво якось виходить…

- Помовчи трішки, добре? Мені треба зосередитися.

- А Зорян? З ним нічого не станеться?

- От і перевіримо…

- Але…але…

- Тс! Не заважай! – шикнула я.

Закрила очі й спробувала зосередитися. Від цього місця в мене кров в жилах холонула. Тут було надто багато смертей. І не просто смертей. Скоріше ритуальних вбивств ще тих давніх часів.