Глава 12

  Прокинулася від крику. Те голосіння накрило відчуттям жаху, як хвилею. Й переляк я сьорбнула, мов солону воду. Серце, підривається й з помпонами в руках підстрибує до горла, шлунок виконує сальто, розум, мов те ядро запущене досвідченим спортсменом летить в сторону божевілля, адреналін, як той відчайдушний байкер несеться до найвіддаленішої клітинки тіла з вимогою термінової мобілізації…Ну…організм приготувався, як міг…

  З ліжка я просто злітаю. Хоч і з вікна лилося світло від вуличного ліхтаря, я нервово засмикалася шукаючи вимикача. Руки тремтять, серце тьохкає, а вимикач все не потрапляє мені під руку. Від звуку «клац» й світла, що залило кімнату сама злякалася й наполохано заозиралася. Нічого!!! В кімнатці були тільки ми втрьох й більше нічого…

  Кричав Еміль. Зорян підскочив до нього першим, схопив рукою за плече й намагався розбудити. Еміль здригнувся, засмикався й розпочав відбиватися від руки Зоряна.

- Не чіпай…не чіпай…- відповзав він від нього.

Зорян і сам спинився.

- Еміль, тобі щось наснилося. Ми в номері готелю. Озирнись. Все в порядку. Це я! Поряд Селена. І ти. Ти в безпеці! – бурмотів Зорян.

До Зоряна підтягнулася я.

- Гей, все гаразд. Не знаю, що тобі там сниться, але ти уже у нашій буденній, нудній реальності. І я тобі скажу, це так моторошно прокидатися від крику.

Він наче трохи отямився, принаймні у його мутних очах з’явилася іскра розуміння. 

- Водички дати? – запитала я.

Дочекалася його кивка, відкрутила корка й протягнула йому пляшку. Руки ходили ходуном, частину води він пролив на себе, але кілька жадібних ковтків зробив. Витер долонею рот й простягнув мені назад пляшку. Взяла, закрутила й поставила поряд. Мовчки посиділи. Усі. Разом.

- І що то було? – першим поцікавився Зорян.

- Щось мені здається, що ті пігулки, які він їсть нічого йому не допомагають, - засумувала я.

- А мали? – задумливо глянув на мене Зорян.

- А на біса тоді він перед сном з’їв їх жменьку? – поставила я риторичне запитання.

- А…тут нічого немає? – поводив мажорчик очима по кімнаті.

- В кімнаті є: я, ти та Зорян.

- А тих баб немає? – все ніяк не могла вспокоїтися жертва нічних жахів.

- Баб немає. Є я. Чого ти?

- То мені наснилося? – запитав він.

- А що тобі наснилося? – проявила я слабкість.

- Вони…нас шматували…І їх багато…Не можна втекти…

- Усі ціленькі, - підтвердила я. – Уже навіть бадьорі. І сну немає в жодному оці. – підірвалася я з місця й дістала телефон.

Той показував якусь печальну другу ночі. Зітхнула та уважніше пригляділася до жертви нічних жахів. Цей син торнадо, мав вигляд чистого, благородного, концентрованого страждання.

- М-м-м, щось ти й справді виглядаєш використаним віником, - зробив свій висновок Зорян.

Перевела погляд з Зоряна на хлопчака…Ну, в принципі, і так теж можна сказати…

- Наснилося, - пробурмотів юний Атлант думки.

Та знаю я вже твоє наснилося.

- Все може бути, - байдуже знизав плечима Зорян, піднявся й відкрив двері, влаштувавши протяг. – В цій конурі так жарко, що в пеклі, здається, прохолодніше. Зараз трохи кисню зайде й можна буде жити.

В цьому питанні я була на сто відсотків згодна з Зоряном. Мені теж стало легше від того протягу. Один лише Еміль захвилювався.

- Ти ж так не залишиш? Я маю на увазі, що ніч й хтось може зайти…- блякло лепетав він.

- Зайти може, хіба що, в смерть п’яний гість з весілля. Але тортури з музичкою закінчилися, тож думаю, що й ті вже собі порозходилися. Так, що тобі нічого переживати, - відмахнувся від занепокоєння Еміля, Зорян й знову вклався спати.

- А якщо не тільки з весілля? – гнув свою лінію мажорчик.

- А ми проблеми будемо вирішувати у мірі їх настання. Тако, якщо не концентруватися на минулому чи майбутньому, а жити в цей момент, то і проблем буде менше. Майбутнє буває непередбачуваним й це нормально прораховувати ймовірність несприятливого результату, проте загострювати ці всі хвилювання не варто, толку з того все одно немає.  І ліпше, що можна зараз зробити, це відпочити. Вам би я теж радив лягти спати. Бо не знаю, як ви, а я вже й так почуваюсь наче в мене в голові філіал відкритого космосу…

- Мені таке не подобається, - занив Еміль.

- Якщо я ляжу біля дверей, буде нормально? – по-діловому підійшов Зорян до розв’язання питання.

    Еміль тільки розгублено покліпав оченятами, проте далі нити з приводу відкритих дверей перестав. Загорнувся в простирадло й вже з-під нього розлючено сопів.

   Про мій сон мова вже й не йшла, то ж я просто тихенько лежала й оте просто сопіння та ображене сопіння спокушало подумати, як я могла докотитися до такого життя і що з цим робити далі? Моя стратегія заховайся у квартирі й не потикай носа, не спрацювала. Всяке різне я продовжувала бачити. І воно якось зачастило в моєму житті. Тож голівоньку треба якось витягнути з пісочку й розпочати з цим щось робити.