Глава 11

  Добряче вигуляна в лісі й вщерть напхана враженнями, заснути я не могла. Хоча виконала уже усі шаманські викрутаси…звільни свій розум, прийми ванну з доданням ефірних олій з суміші лаванди, сосни та бергамоту, виконай дихальні вправи, послухай заспокійливу музику. Одначе, прибита свідомість на це не повелася. А жаль, бо я вже плекала надію, що все вийде. Проте, щоб мені не було нудно, мозок вирішив опрацювати прожите за день. Та над проєктами він би так працював…Але ж цей, свобідний від кайданків встановлених меж, від душі турляв моїми хотіннями, гнав своє бачення й лякав безцеремонністю. І раз за разом я переживала цей день. З усіх боків. Несправедливість там була і я її бачила. А це люто заважало мені просто жити. А що найприкріше, то це те, що я не знала, що з чим можна зробити. І це навернуло мене назад до думок, якби то було чудово позбутися не тільки снів, а й цього всього вкупі, що так несподівано впало мені на голову. Може це можна якось закрити? О, ця думка мене схвилювала. Пів ночі провела обійнявшись з гуглом…коли в очах вже було враження, що наче піску туди хто насипав, то вирубилася неспокійним сном…Й та напасть, наче чекала на мене…

    Архаїчний сизий туман, немов ластився до землі та обнімав її, як свою кохану. За ним, м’яко ступаючи, підтягувався фамільярний страх, збагачений такими тонкими, до болю знайомими нотками жаху. Й мене загортає в ці мішкуваті емоції. Їхня невимушеність підкошує величним багатством мороку жаху. Витягує на світ ексцентричні відтінки гіркоти за якою млосним шлейфом тягнеться розпач та драматична туга. Й рве по моїх нервах тоненьким: «Я тебе чув»…й за тими невпевнено-благальними інтонаціями ховається боязка надія.

- Благаю, допоможи… - слідом з відчаєм потопельника, що йде на дно, той голос зривається…

Й пробуджується легендарний жах та вносить довгоочікувану пристрасть й крижану лють. Перше враження цих пікантних відчуттів відбирає подих. Далі в гру вступає відчай з неперевершеною гостротою перчика чилі. В тій базі дрімає нестерпний біль, поруч з яким розпускається бутон паніки. Захопливе творіння чистісінької муки…

  Я прокидаюсь від свого крику й відчуття польоту й оглушена падінням приземляюсь під ліжком. Кілька хвилин просто намагаюсь видертися з тієї пелени страху…хапаю поглядом звичні речі з інтер’єру й слідкую за дихання. В грудях пече, серце калатає, дихання виривається зі свистом…весь комплекс задоволення. На тремтячих ногах підіймаюсь й гребу на кухню. Води, чаю, кави, світла, їжі, телевізора…чого завгодно, аби не цієї тиші й вихору пригнічених думок. Якщо так буде продовжуватися й надалі, то мені вже скоро сурми шизофренії заграють.

  Прості дії допомагають вгамувати монстра психоза й мене перестає теліпати. На годиннику п’ята ранку. Що може бути краще? Злюча на все сідаю знову мучити гугл своїми різномастими запитами. Та я на форумі «порадьте ясновидця» буду вже як своя. Себе шкода, в голові, немов відразу відкриті тридцять чотири вкладки й усім їм, звісно, є ж чим зі мною поділитися.

  Так я ранок і проводжу: попсихувала, поїла, потиняла квартирою, прийняла душ. Дзвінок у двері зустріла навіть без звичного роздратування, бо воно все, здається, вихлюпалося.

 У дверях стояв Зорян, цього разу світло сіра футболка облягала торс, як друга шкіра і я знову зависла естетично замилувавшись вигонами чоловічого тіла…і так захопилася, що десь потім я таки помітила нахабну морду, яка до цього тіла прикладається та ящик в його руках..

- А чого не о шостій? – бурмочу.

- Міг би й о шостій, та подумав, що я тебе розбуджу.

- Ну так! О сьомій я ж маю вже літати ластівкою. Що за барахло? – косо поглядаю на ящик.

- Світлини та деякі особисті речі Єлисея, - засвітив він посмішкою.

Задумливо так втикаю в Зоряна. Він зирить на мене з виглядом дуже-дуже хорошого хлопця.

- А якщо як допоможе? – поспішно вставляє він.

- Угу! Як мертвому кадило, - хмуру я брови.

- Що ж так песимістично?

- А що я пропустила висококонцентроване щастя?

- Ні! Але і лити керосин в багаття суму теж не варто, - видав він мудру думку. – В тебе так гарно кавою пахне, - повів він носом з явним натяком.

Поглянула на нього, як на сарану. Налетів незваним ще й намагається усі листочки пообгризати…

- Та я ще сьогодні не снідав, - чесними-чесними очима глядів він на мене.

- І ти вирішив, що в мене тут корчма?

- Аби ж то! – сумно зітхнув він.

- Гоцай на кухню, - махнула я головою. – А то ще моїй мамі нажалієшся…і вона прибіжить вписуватися за тебе.

- Матінка Божа Христова, яка ти злопам’ятна! – фиркнув він, але у кухню жвавенько там почвалав.

- О, яка у тебе кавоварка! – пролунало то з придихом обожнювання і ящика він шваркнув на стілець. – І кава нічого так. Ясно чого там голову каламутить. То я зроблю каву? – порпався він біля кавоварки.

Сіла біля столу й підтягнула стільця до себе. Запустила руку в ящик й дістала звідки першу світлину. Білявий, загорілий, вщент наповнений енергією й самовпевненістю хлопчина задоволено шкірився в камеру. Дістала другу, де він сидів на березі моря, обійнявши свої гострі колінка. Третя світлина була криво вирізана, на ній Єлисей сміявся й казився, по пальцях руки, які були на лікті Єлисея, виявила, що поряд був Еміль, але він постарався, себе вирізати, щоб я часом не переплутала. Ф’ю-у-у, кумедний!!! І, якщо з Єлисеєм я знову натикалася на купол чи що, то Еміля я відчувала чітко. Після перегляду світлин я перебрала речі…але нічого…зовсім нічого. Глуха стіна крізь яку я не могла пробитися. І це шкрябало своєю неправильністю…Так не мало бути. Хоча, як мало я теж не знала. Але людина жива чи мертва якось відчувається. А тут глухо, як в танку. І пояснення цьому я не мала.