Глава 10

І другий раз за день я проснулася від того, що мене підкидало в прямому значенні цього слова. З полегшенням видихнула, коли зрозуміла, що мене перестало штормити і я знову готова прийняти цю дійсність.

- Ти такі дороги навмисне обираєш? – пробурмотіла я.

- Ага! Траса ремонтується, суцільний затор, а ці напрямки ремонту споконвіку не бачили. Ще якихось двадцять кілометрів і ми на місці, - ділився він зі мною інформацією, не відводячи очей від підступних ям на дорозі.

   Оцінила його пафосний й вкрай задумливий вигляд й перевела погляд на незнайому місцевість. Дивитися особливо не було на що. Вузька дорога, з правої сторони якої йшов ліс, а з лівої поля. Пшениця на полі цікавості в мені не викликала, а хвойний ліс тішив око розкішними соснами. Нудьга!

  За якийсь час Зорян зупинив машину біля лісу.

- Далі проїзду немає. Нас чекає невеличка прогулянка.

- А невеличка – це скільки кілометрів?

- Десь два, - кинув він мені через плече й почвалав до лісу.

Закинула собі наплічний й пішла його доганяти. Якось не планувала я сьогодні гуляти по лісі. Та яких тільки сюрпризів від долі не буває?

   В голові творився розгардіяш. Періодично чіпляла думка про Єлисея, Еміля…Сюрприз, мажорчик, то виявився невгамовний. Свого досягає за будь-який спосіб. Недооцінила я малька…

- А ти точно знаєш куди треба йти? – поцікавилася я, коли помітила, що Зорян все частіше зупиняється, крутить телефон в руках й безтолково оглядається довкола.

Зорян скривився й пошкрябав потилицю.

- Ну в мене є GPS координати…ми десь поряд.

- GPS координати у нього є, хвала яйцям, що не вирізьблена на кістках мамонта карта, - пробурмотіла я. - Гаразд, я спробую знайти це місце сама.

- А ти можеш? – ожив він.

- Уявлення не маю, що я можу, - скривилася я.  

Очі я закрила й відразу, наче занурилася в ліс. Теплий, густий смолянистий запах лоскотав нюх, під ногами тихо хрустіла хвоя. Спочатку нічого не відбувалося, здається, що я так цілу вічність простояла, а потім щось змінилося. Ось тут я стою, а тут йду вперед до червонуватих дерев сосни, біля коріння яких пробивається пласт зелені, а трохи далі видніються порослі мохом валуни. Й серед цього безмовного життя я завмираю і стою вдивляючись на землю. Й мені треба бігом до тієї мене, що самотньою постаттю видніється вдалині. І я поспіхом добираюсь до цього місця й знову стаю цілісною.

- Це тут, - знову лізе в телефон Зорян.

Але й без цього видно сліди людського втручання в природу. Зламані гілки, розкопана земля, затоптана місцина.

Знімаю свій наплічник, дістаю пляшку з водою й роблю кілька ковтків, потім все запаковую назад й вішаю його на гілку. Зорян з певним напруженням спостерігає за мною. О, розумію! Я ще та ходяча несподіванка. Самій страшно.

Зосереджуюсь…Злюсь, бо не розумію, як це все працює й що мені треба зробити, щоб з’явилося те «бачення». Але старанно відсторонююсь від цього світу й  знову, наче поринаю в інший світ…перед очима, немов прокручується час назад…від тієї швидкості, аж нудить…й з сірої маси виринає шум…

- Двоє чоловіків, один високий, сухий і метушливий, інший кремезний на його руці якесь татуювання, вони тягнуть тіло хлопця…він сидів за кермом, вони позаду нього…йому сказали не ворушитися…вони насміхаються…він смикнувся…цей з татуюванням, сидів позаду нього, він вистрелив…пораненого хлопця дотягли до лісу…його б’ють ногами, вимагають гроші…кров…усюди кров…вони в якомусь шаленстві…він живий…він ще живий, а вони полили з каністри й підпалили…біль пекельний…Твої небеса! Як же боляче!!!

На землю я таки опустилася, але свідомість схоже лише на мить мене покинула, бо ось я бачу, що до мене кидається Зорян, темрява й ось він поряд.

- Але цей хлопець не Єлисей Комарницький, - прошепотіла я.

Зорян розгублено втикає на мене. Й від того загубленого в просторі погляду, мороз пройшовся шкірою. Його руку я стряхнула, якось піднялася.

  Хух! Світ ще не зі мною. Перед очима літають чорні цятки. Та грець його! Кілька кроків до наплічника. Над зусилля, щоб його зняти, тепер дістати термос…а тепер відкрутити кришку…та хто ж її так надійно закрутив…Ковток, потім ще один…Гаряча чорна кава обволікала, зігрівала й заспокоювала. Це ж так нормально пити каву, так звично, так буденно. А те, що в мене руки трусяться й перед очима стоїть смерть хлопця, то колись пройде…Мабуть… Але бачити такого я зовсім не хочу…

  Має ж в цьому світі існувати спосіб, як знову стати нормальною. І переживати за речі прості й доступні, от як за неголені ноги, які можуть стати на заваді побаченню з гарячим хлопцем чи перейматися запахом з рота при першому поцілунку з кавалером, а не тим, що я побачу наступної миті, як мені потім з тим жити й не жлуктити гарячими шматками гіркі емоції.  

   Але зараз треба встати. Встати і йти два кілометри до машини, на ногах, які все ще тремтіли й з головою в яку, немов вати напхали. Бомбезні відчуття! І як освіжать від усілякої істерики…Прямо знову хочеться гордо нести усіляку ахінею далі. З апетитом пережувати кістки побаченому за день…Доїхати до зупинки непрохідний відчай…І піти на всі чотири вітра…Та повне штако, а не життя…Це якийсь поганий варіант мого існування… Й годі дармувати! Збирайся, потріпана життям Білосніжка, і погнали.