Глава 9

  В якусь несусвітню рань за мною заїхав Зорян. Напередодні він озвучив, що ми поїдемо на кладовище, мовля, можливо я зможу там щось відчути. Й моя бідова голова пів ночі генерувала усілякі жахи, а уява у мене без припони, то таке там видавала, що не те що виспатись, а навіть відпочити до стану нормального функціонування мені не вдалося. Я вже змовчу про епізод, коли у моєму сні з’явився Зорян у стрінгах і потім ті стрінги таке витворяли…

  Відповідно, з квартири я вийшла зла, як оса. І побачивши біля під’їзду Зоряна від якого радість фонила наче нейрони з двісті тридцять п’ятого урану, що розпадався, я спробувала не психувати й буркнула побажання доброго ранку.

- Твоє вітання звучить, як закликання диявола, - хмикає він і оглядає мене поглядом сповненого явного замилування.

- То може, ну його? – кидаю на нього погляд з-під лоба.

- Ми тепер команда, - радісно шкіриться. – Напарниці відьми у мене ще не було.

- Як шкода! – прикладаю руку до грудей.

- І сам побиваюсь з цього горя. Прошу! – відкриває він переді мною дверці машини.

Стримуюсь, аби не скотитися до явного хамства. Знімаю наплічник й сідаю в машину.

- Може рюкзак в багажник? – продовжує нависати він.

- Мені зручно.

- Там, що сльози цнотливої дівиці? Магічні еліксири? Амулети? Кров дракона? - киває він на мій наплічник.

- А ти, схоже, давно й надійно розлучений зі здоровий глуздом, - огризаюсь я.

- Та я з ним ще навіть не побрався, - радісно хмикнув він.

- А що так, не бере?

- Як ти креативно і нетривіально мислиш. Ще трохи і я розчинюсь і випаду конденсатом, - з радісною мармизою обходить він машину й сідає за кермо.

  От, як можна бути таким життєрадісним о шостій ранку? Ненавиджу! Всіх! Сильно!

  Як тільки голосно клацнув мій ремінь безпеки машина зі звуком бжуммм-бжуммм гучно стартувала з місця. За кермом Зорян поводиться як альфа-самець в гоні, проте машиною кермує плавно. Косо на нього поглядаю. Бувають такі погляди, які красномовніші будь-яких слів…навіть лихослів’я. Підозрюю, що від мого погляду на Зоряна, Люцифер би від заздрощів вдавився. Але для поца мій нищівний погляд, це як гудіння на котиків. Він собі під тиху музичку барабанить по керму. Схоже, що в житті він твердо тримається позиції «будь, як погода, бо їй абсолютно байдуже подобається вона комусь чи ні». Зате мене він так драконить, що навіть мандраж від поїздки на кладовище відійшов на другий план.

- Куди ми їдемо? – цікавлюсь я, коли ми залишили Київ за спиною.

- В Тетіїв їдемо. Це таке славне містечко у Київській області, відоме, як найбільше відьомське місто.

І я переводжу на нього погляд сповненого щирого обурення.

- І, що там відьми не знайшлося?

- Та вони там, схоже, переважно голяка бігають і дощ відвертають, - заржав він. – Я реально кажу, поліцію до них викликали, копи міцно так здивувалися, коли приїхали й побачили, як жінки стояли на даху своїх будинків і розмахували трусами.

- Що це ще за дичина? – ошелешено перепитала я.

- Чого дичина відразу? То факт. Копи, правда, протокол не складали, бо формально розмахувати трусами на даху свого будинку, то не є правопорушенням.

- І що зробили?

- Білизну відібрали, спалили й пішов дощ.

   Від цього тралі-валі я трохи випала у ступор. Якось картинка в моїй голові не складалася. Хоча, це звучало так безглуздо, що схоже було на правду. Щоб не нарватися на ще якісь одкровення я закрила очі. Й чи то недоспана ніч, чи мирне гойдання на дорозі, але я примудрилася заснути.

 Прокинулася від того, що машину підкинуло, розгублено озирнулася.

- Ну ти й гаразда спати, - усміхнувся аж до кутніх Зорян.

- Ага! – тільки й кивнула я, не ладна повірити, що я отак легко відключилася в компанії незнайомого чоловіка. І я спала. І жодних снів. І зараз я чудово почуваюсь. Якийсь нонсенс!!! Що зі мною?

- Де ми?

- Хвилин десять і будемо на місці. Будемо їхати через центр, якщо хочеш можемо десь каву пошукати, - здивував він мене пропозицією.

- Ні! – мотнула я головою. – Каву я з собою взяла.

- Це правильно! - видав він порцію своєї мудрості. -  На периферії буває складно знайти добру каву, а погану краще не пити.

Й тих десять хвилин, поки ми під’їжджали до кладовища він тріщить цвіркуном й видає купу непотрібної мені інформації…від чого я розпочинаю задумливо потирати лоба намагаючись вишкрябати звідтіль усе зайво почуте.

    Перед кладовищем я завмираю ховрашком. В голові миттю проносяться усі надумані мною жахи, а може і не надумані… Проте зараз я ту істину відкрию. Зберись й прийми цей виклик… Може не треба?- заскиглив внутрішній голос. -  Принаймні я довідаюсь, як жити далі… Усі люди ходять на кладовище й все нормально. А я що там сподіваюсь чи побоююсь побачити? Привидів? Гм!!!Їх я ще не бачила... Головне не накликати…

    Зорян з виразом на обличчі всесвітньої нудьги стояв й чекав на мене. І я наважилася та хоробро рушила за ним.