Глава 7

- То це ти відьма? –  темним, глибоким гарчання пролунало у мене за спиною.

Здригнулася від несподіванки й озирнулася. Біля стіни стояв чоловік. Такий колоритний чоловік. Блищав лисиною, харизмою, та внутрішнім сталевим стержнем, як начищений чайник. Либився, що аж сліпило і дивився, неначе я у діток сиріт гроші краду.

   Смикаюсь на тому прискіпливому погляді прозорих блакитних очей. Залипаю на шрамах на обличчі й спотикаюсь на пухких губах, до яких так і хочеться доторкнутися й перевірити чи насправді вони такі м’які. Завмираю на оголеній шиї на якій бачу напружену «жилку» ковзаю поглядом по міцних чоловічих плечах, по яких так і хочеться провести долонями й перевірити чи насправді вони такі, як з криці злиті. Повзу поглядом нижче, милуюсь усіма м’язистими вигонами чоловічого тіла, які так вдало підкреслювала ідеально скроєна однотонна біла футболка. І уява тако важко видихнула завмерши на торсі об який, здається, можна було моркву терти й защебетала ластівкою потішаючись побаченим й вганяючи мене в естетичний оргазм. Ух! Гарячий, як пожежа! І біда була за ним й була з ним. Біда і чорна несправедливість. Все з ним було не так…І йому теж щось від мене треба…Тільки вийдеш до аптеки за заспокійливим, бо ці шамани доведуть і на тобі, під дверима уже гарцює якась барвиста морда.

- Ні, пане! Що ви? Я так, лише прибираю… - буркнула я.

Він прижмурив очі та ліниво розтягнув губи в усмішці. А я швиденько заскочила у квартиру й закрила двері. Побачена несправедливість й біда продовжували стояти перед очима й муляти…Але ті пориви я швиденько задавила й посунула на кухню. Запалила аромалампу, зробила кілька дихальних вправ й спробувала відпустити ситуацію й перестати про неї думати. Час роботи з психотерапевтом таки не минувся даром. Але мозок все ще норовиться відлетіти у теплі краї, коли стикається з чимось геть позамежним. Але я уже майже з цим можу жити. Щоправда, іноді находить…і люди дратують…і сильно…Повторила ще раз вправи з диханням. Й тільки коли відчула, як мене попускає високо градусна напруга, а розум отямившись, начепив окуляри взяв у руки указку й демонструє для самовладання слово «Вгамуйся!», то зробила собі чай.

  Ще через пів години я навіть дозріла піти й відірвати щось дуже цінне, тому невгамовному, хто гупав у мої двері. І двері я відкрила ривком, щоб зустрітися з двома соковитими персонами, вже немолоду, низеньку та кругленьку жіночку й худого, що аж просвічувався хлопця.   

- І що треба? – прошипіла я.

- А! Здрастуйте! – розгублено моргнула жіночка. – А нам сказали, що тут мешкає жінка, яка може нам допомогти, - квапливо поспішила сказати жіночка.

Там і генієм не треба бути, щоб зрозуміти, що вона у відчаї, бо з її сином…казна-що. І на хлопцю я надовго спиняю погляд. І хочеться усіх послати в поле, але все…оте казна-що мене вже зацікавило. І страшенно хочеться вчинити добро…або зло….Та як піде…Та бодай його! І внутрішню боротьбу я програю. Відступаю в сторону й пропускаю названих гостей. Ті стоять, туплять…я стою скриплю зубами…І все ж ця занепокоєна мамця схопила чадо за рукав і втягнула у квартиру. Рукою показала, що треба зайти в кімнату. Зайшли, заметушилися. Бісять! Чадо стоїть рученьки склавши на грудях…Мамця торохтить без зупину. І деякі слова навіть приземляють до моєї свідомості.

- Ляж на диван, - процідила я слова крізь зуби.

  Чадо тільки перелякано сіпнулося й повело погляд на мамцю. Жінка безтямно закивала головою до сина. Й той таки незграбно приземлився на мій диван. А я продовжила чути історію про бідного хлопчика…якого усі дивилися, різали, світили й нічого не змогли знайти, а він продовжував танути на очах. А потім лікар один сказав, що треба до бабки сходити, щоб пошептала. Вони ходили…А потім їм мене нарадили. А я не бабка й шептати не вмію. Халепа просто. Але прокляття на ньому було. Таке жирне, розкішне й патлате. Такого я ще не бачила. Але які мої роки? Якщо не тронусь, то ще й не таке побачу.

- Розстібни сорочку.

І запанувала тиша. Навіть мамця перестала городити про свої походеньки по усім лікарям включи офтальмолога. А жіночка наполеглива. Я й назви деяких спеціалізацій в житті не чула, а вона їх десь знайшла. Та що там знайшла зі своєї сумочки вона мені МРТ, КТ і аналізи подіставала. Яка наївна-наївна віра в те, що я щось в тому розумію. Хе! Моя професія інженера-електроніка і близько не лежала з її аналізами. Вона і людей не передбачала, але ж ні… Однієї безхмарної ночі на мої груди опустилося щось що світилося я не змогла ні ворухнутися, ні вдихнути, а після цього я ще й розпочала бачити усяку лишню, для моєї нещасної психіки, маячню. Ба, більше, пройти повз тієї маячні спокійно і забути про неї, я не можу, мене до неї тягне, не гірше гравітації, зі святим наміром вчинити справедливість. Яка прикрість та наруга над моїм спокійним та впорядкованим життям.

  М-да, без сорочки хлопець виглядав суповим набором. Видихнула. Поклала руки йому на груди, зосередилася. Прокляття дійсно було. І було таке цікаве. З заворотом. І трималося на хлопцеві, як на останній надії. Від моїх дій хлопця корчило. Я не знаю, як те прокляття бачать інші, для мене ж воно виглядало, як безформна маса яка чіплялася чимось схожим на присоски до хлопця й тягнула з нього життєві сили. От що за гидота? І довелося кожен той крючечок легенько від’єднувати. І як же мені хотілося цим прокляттям запулити в того творця, та ще й щось від себе додати такого вигадливого, щоб оцінив. Та до всіх вітрів той талант! Таке накрутило, що моє серце мало свідомість від того щастя не втратило. А прокляття таке чорне, топке, як лісова ніч…аж високе мистецтво пригадалося…