Глава 5

Коли ми доїхали до будинку мажорчика, то сонце повільно вже котилося до обрію. Теплі вечірні промені м’яко пригрівали й ліниво пробігалися по шкірі. В цьому затишному котеджному містечку панувала тендітна тиша та зовсім не було чутно гулу автомобілів й гомону людей, хоча від міста ми не так далеко й від’їхали. Магія місця не інакше!!!

   Я вдумливо зібрала необхідні речі, подумки пробіглася по своїх подальших діях й налаштувалася на проведення обряду вигнання паразитулі. А що? Щось мені це все нагадує… Робота програміста і шамана таки чимось схожі, обоє бурмочуть незрозумілі слова, роблять дивні дії та не можуть пояснити, як воно працює…

   На мою пропозицію почекати мене на вулиці, мажорчик якось різко негативно відреагував. Кинув на мене погляд, яким носорогів вбивають й спантеличив коротким емоційним сплеском з посиланням на місце де він бачив мене і всю містичну складову. Гусінню переповзла думка, що м’якіше треба було з хлопцем, а я в цьому плані граційна, як баржа на мілководді. А тепер все, він на мене образився і здоровий глузд у нього спочив з миром. Здоровий глузд було шкода, по своєму знала, проте мій ще час від часу постає з мертвих, а тут явно без варіантів.

   Поки він сопів, мов паровоз і роздавав, мов бездротовий зв’язок, свій страх і злість я,  пестячи струни внутрішнього світу сподіванням, що все скоро закінчиться, рішуче відкрила двері. Як тільки зайшли в дім до нас відразу кинулася паразитуля. Кинулася і завмерла не долетівши до Еміля. Мажорчик її, звісно, не бачив й продовжував репетувати, про те, як його дістав цей білий світ, а особливо люди, а ще конкретніше, то я. А вона зашипіла на мене. Бігати за ним по всьому будинку мені не посміхалося і я зловила його за руку.  

- Постій тут.

Під розлючене бубоніння Еміля зайнялася свічками, ножиком і гострим бажання позбутися цієї напасті, яка заметалася довкола нас.

- Помовчи! – гарненько рикнула до мажорчика.

Й зашелестіла словами, які мали прогнати паразитулю. Вогонь свічок колихався, як під вітерцем, хоча протягу тут і близько не було. Розлючене створіння все менше і менше нагадувало безпечну істоту. І коли я проговорила останнє слово… нічого не відбулося. Воно не зникло. Воно розлютилося до такої степені, що й мені стало моторошно від того видовища.

- ЩО? Що відбувається? – поліз до мене Еміль, за що я його й штовхнула до стіни. А вона летіла на нас. Летіла. Й все що я змогла зробити це виставити руки перед собою.

- Селена!!! – пищав позаду мажор.

І яскраве світло осліпило мене, а потім те що було паразитулею розлетілося на білий пух, який спалахував й гаснув не долітаючи до підлоги. І всі сили враз закінчилися. Я важко опустилася на коліна, ще встигла побачити перелякану мордочку мажара, він сидів забитий біля стіни з очима повними первісного жаху. І все поринуло у темряву.

- Ти…Ти жива??? Жива??? Тільки не помирай!!!Відкрий очі!!! – торсало мною.

Очі все ніяк не бажали відкритися. Тіло мене не слухало. З мозку, здається, що став кисіль.

- Се…Се-ле-ннна!!! – надривався наді мною голос.

І тільки, щоб не чути цього вищання я примусила себе відкрити очі. Те, що я їх відкрила дехто і не помітив й продовжив завивання. Та це якесь виплекане катування. А!!! Пів царства, щоб це припинити. Та язик мене ще не слухався, спробувала пальцями дотягнутися до його руки. Дотягнулася. Тієї миті він голосно вискнув, смикнувся й моя багатостраждальна голова злетіла з його коліна й нормально так до зірочок приклалася об підлогу.

- Ти жива!!! – зігнувся він наді мною заглядаючи мені в очі. Й та невпевненість, страх й відчай на дні його зіниць подіяли краще нашатирю.

- Норм, - облизала я губи й ледь чутно вимовила.

Враження, що в мене всі кістки повиймали набрало обертів, коли я знову спробувала ворухнутися.

- Що мені робити? Може швидку викликати? – голосило чудо й далі.

- Поможи сісти, - попросила я його.

- А? Сісти? А! Так! – заметушився він наді мною, при цьому один раз він через мене і перечепився й мало не перелетів й до стіни він мене пробував затягнути, як мішок з картоплею. Й думка, що я зараз здохну міцно так за мене вчепилася. Коли я все ж сіла, то захекалися ми вдвох. Що нині за чоловіки пішли? Хоча цей на звання чоловіка ще не тягне, так щеня.

- Я в порядку, не панікуй. Ти сам як? – зробила я над собою подвиг й виговорила ціле речення.

- Що то було? Я бачив…бачив, як летіла…а потім світло… й все в іскрах.

- Дай води, а?

- Води? А води, - підірвався він з місця й пострибав, сподіваюсь, за водою, бо в мене в роті пустеля Сахара.

Приніс пляшку з водою, у мене, аж в голові запаморочилося від щастя. Руки в нього так тремтіли, що все ніяк не виходило відкрутити корка. Тільки й залишалося, що жалібно на нього дивитися. До сліз прикро… Перший ковток, то майже смаковий кайф. П’ю жадібно, вода біжить по підборідді, але спинитися не можу. Коли сили закінчилися, видихнула.

- Так, спокійно. Все в порядку. Я жива і здорова…Клята баба, про такий ефект вона не попереджала, - застогнала я, відчуваючи, як кисіль в голові, видно, вирішив знову зібратися в мозок. Відчайдушний він в мене…

- Ти біла, як стіна, - порахував він за важливе донести до мене це цінне зауваження.