Глава 4

  Потарабанивши у вікна й переконавшись, що до нас ніхто не біжить, я заозиралася навкруги. Ті ж краєвиди звичайного, трохи занедбаного села. Хата стояла на горбі, а до низу йшла, вірогідно, річка й там росли старі верби й ще якісь величезні дерева. Зате як все зелено, наче втрапив у якийсь казковий світ.

- А! Приїхала! - долинуло раптом зі старого сараю.

Й нам на зустріч вийшла вже немолода, але доволі бадьора жіночка. В очі била деяка невідповідність. Вона виглядала, як усі бабусі, на голові хустка, вбрана у спідницю й сорочку, а от очі…я навіть не можу сказати, що вони вицвіли…ні, вони зовсім на те, не були схожі…скоріше вони були якісь мутні й білі й це в обрамленні чорних вій… І її обличчя також було таке біле наче й сонця ніколи не бачило і без зморщок…

  Вона вчепилася в мене поглядом. Не вперше ж на мене дивляться, але аж мороз пішов шкірою й гулко забахкала кров в голові. Та вона той погляд в Гестапо тренувала чи що? Я скривилася. А вона вишкірилася показавши білі зуби у роті. А потім засміялася й той сміх їжаком прокотився по моїм тендітних нервах.

- І мої вітання! Ну якщо це ви Марфа, то приїхала, - загнала я такі свої недоречні емоції й привіталася з жінкою.

- Я! Хто ж ще, як не я, - буркнула вона до мене й поблукала очима по жертві паразитулі. Жертва її схоже не вразила, бо жінка сплюнула й посунула до хати.

- Ну заходь в хату, - кинула вона мені.  

Від мажорчика долинув якесь булькання. Глянула на нього. Щось він, здається, ще більше зблід, ще трохи й розпочне хреститися.

- Еміль? – запитливо зазирнула йому в очі.

О, там відбувався прямо рок-концерт у виконання паніки. І чого то його плющить? Села раніше ніколи не бачив? Чи то атмосфера містичного флеру так розігнала його уяву?  

- Тук-тук! – постукала я зігнутим вказівним пальцем йому по лобі. – Викликаю на зв'язок розум.

Від мене він тут же сахнувся ще й скривився.

- То ти йдеш? – з дверей визирнула жіночка.

- Зараз, хвилинку, - крикнула я до неї й знову повернулася до мажорчика. – Ти там що чекаєш, що хата відростить курячі ніжки, а бабулька тебе в піч на обід засуне?

Й залишки фарби життя сповзли з його обличчя. Ох, не вмію я заспокоювати вразливих натур.

- Ти впевнена, що туди треба йти? – прошелестіло це чудо.

- Та, що ти! Ми ж просто так чотири години витрясали печінки, щоб просто постояти біля хати, - сплеснула від обурення руками. - Якщо хочеш можеш почекати мене в машині, - зусиллям волі, спинила свій потік обурення й запропонувала конструктивне рішення.

- Я з тобою, - вперто похитав він головою.

- Тоді пішли. Годі вже в ступі воду товкти.

- А якщо вона якась ненормальна? – стиха прошепотів він.

- Ясень пень, що ненормальна, саме тому ми до неї й приїхали, - як малій дитині знову повторила я.

- А…

- Все я пішла, - повідомила я свою позицію й поперла в хату до бабульки. Чудо, з якимось причамреним виглядом, потинялося слідом.

А жіночка нас вже зустріла при повному параді. В напівтемряві хати горіли свічки й видавали причудливі тіні. А жіночка сиділа за таким старезним дерев’яним столом й крутила перед собою якісь камінці.

- То кажеш, що бачила її? – не стала вона довго ялозити тему мого приїзду.  

- Бачила! - зітхнула я.

- А його з собою взяла, бо думаєш, що вбережеш? – зиркнула вона на чудо.

Припустимо причина чого я його з собою взяла була прозаїчніша, Іринка, за свого хлопчика, мені б мозок спочатку в шейкері змішала, а потім, як справжній гурман, випила б його через трубочку. І це дуже козирний аргумент. Ну і дещо я відчуваю дурну в собі тягу до порятунку «бідних і убогих». От тільки бачу на них щось потойбічне, так і волоче мене прибрати ту гидоту. Але то виключно мої блудливі проблеми.

- Та кому там цікаво, що я думаю. Краще скажіть, ви знаєте що то?

- Ач, яка швидка, - захихотіла жіночка. – Я вже такого не бачу. Колись були ті, що багато відав, багато умів. А зараз таких немає. Моя бабка ще бачила. А я вже ні.

- То ви знаєте, як від нього позбутися? – все ж повернулася я до баранців, які мене найбільше турбували.

- Я тобі то скажу…але що користі? Щоб її позбутися мало знати, треба ще й силу мати.

Хотілося вилаятися. Якісь одні перешкоди…Ця загадка взагалі має розв’язок?

- А може ви знаєте, хто може її позбутися? – спробувала я підійти з іншої сторони.

Жінка навіть моргнула, а потім зайшлася різким сміхом. Позаду мене знову нервово смикнувся Еміль. Та, щоб його все!

- Таких не знаю, - отак просто відповіла вона коли їй набридло поскрипувати своїм сміхом.

Ммм, і я не можу й когось не знаю… Та якийсь Бермудський трикутник, а не ситуація.

- Гаразд! Тоді що потрібно зробити? – зусиллям волі, я погасила той розбайорений спалах роздратування та перейшла до конкретики.

Вона ще раз затіяла гру «хто кого переглядить», без ентузіазму позаглядала в той молочний туман. І погляд вона від мене відвела.