Глава XVІІ «Оксамит»

Поле білих павукових лілій. Серед сніжно-білих пелюсток на спині лежить Власта, вдивляючись у блакить неба. Невеличкі поодинокі хмаринки повільно пропливають над головою, і починається дрібний дощ. На душі так спокійно й тепло. Промені сонця пронизують краплі, що летять із напівясного неба, і кожна з них блищить, мов малесенький діамант. Відьма посміхається, бачачи цю невимовну красу, і простягає руку вгору, аби торкнутися краплі.

Проте щойно кінчика пальця торкається вода, по руці хвилею розбігаються чорні візерунки. Вони стрімко ширяться всім тілом, і разом із ними наростає дикий жах. Власта перелякано підхоплюється з трави.

Вона озирається довкола: з неба замість дощу ллється кров, сонце зникає, а сутінки моторошно проповзають долиною. Кров забарвлює пелюстки квітів у багряний і стікає на землю, до чиєїсь нерухомої руки. А на тій руці — знайоме кільце. Власта з острахом підводить очі на володарку персня й бачить бездиханну Орі, яка лежить із відкритим ротом і порожніми очима. Відьма зривається до неї, біжить, але перечіпляється й падає обличчям до землі.

Поглянувши, через що Власта спіткнулася, вона бачить змертвіле тіло Ефіопа. Дівчина перелякано крутить головою й помічає непорушного Талера. Усюди, куди не глянь, хтось лежить: он Софі в калюжі багряного дощу, там Гведолін, Людвіг, Грегор, дід Фадей, Базиль...

— Це я їх вбила?.. — мовить Власта, вдивляючись у свої чорні руки, вкриті червоною рідиною.

— Ні! — закричала відьма на все поле. — Ні-ні-ні! — повторювала вона, стискаючи змокле волосся.

— Власто, це сон! — почувся голос Реї серед темної кімнати.

— Я тут, я поруч! — Її теплі долоні торкнулися холодного, спітнілого обличчя відьми. Вона погладжувала її волосся, щоки й тривожно вдивлялася в перелякане від сновидіння обличчя.

Власта все ще важко дихала, але вже розуміла, що це був лише жахливий сон.

— Зараз я принесу тобі води, — прошепотіла Рея, піднімаючись із ліжка.

Вона запалила свічки на комоді, і темрява спальні відступила. У ногах спав Саламандр, зігріваючи своїм хутром змерзлі ступні Власти.

Орі повернулася й простягнула відьмі чашу.

— Дякую, — відповіла Власта, змочивши пересохлі губи, й поставила чашу на комод.

Рея обережно пірнула під ковдру, обіймаючи дівчину.

— Хочеш розповісти? — запитала вона, стурбовано вдивляючись у її очі.

Відьма пригорнула дівчину ближче й торкнулася губами її лоба. Потім пошепки мовила:

— Наснилося, що я лежу серед моїх мертвих рідних і близьких...

Орі уважно слухала й ніжно погладжувала кохану по спині. Намагаючись поділитися теплом свого тіла, вона ще дужче притискалася до неї.

— Мені дуже шкода, — додала Орі з невимовним смутком у голосі. — Напевно, це відголоски війни...

 — Мені самотньо, — мовила відьма, і в ту ж мить Рея відчула, як її чубчик стає вогким.

Вона підняла підборіддя вище й зустрілася з заплаканими очима Власти.

— Будь ласка, не кажи так! — стурбовано мовила Орі. — Я поруч із тобою! — І притягнула її за нічну сорочку до свого обличчя.

— Справа не в тому, що я прислуговую принцеві… — пробурмотіла відьма.

— Тоді в чому?

Власта вагалася, то відкриваючи рота, то знову його закриваючи.

— Можливо, колись я тобі розповім, а зараз давай спати, — спробувала закінчити розмову вона.

— Як я можу йти спати, коли тебе щось так гнітить? — сіла на ліжку Орі.

— Люба… — сумно мовила відьма, обдумуючи слова. — Я кохаю тебе. Не починай, прошу.

Рея застигла. Вона міцніше стиснула руку дівчини у своїй і відповіла:

— Я теж тебе кохаю…

Власта заплющила очі, вдаючи, ніби засинає. Рея зітхнула, бачачи, як гірко відьмі, і вирішила не тиснути цієї ночі. Вона лише тихесенько погладжувала тильний бік її долоні.

— Обіцяй, що колись ти мені все розповіси, — прошепотіла дівчина, повна жалю.

— Обіцяю.

На ранок Власта прокинулася одна в ліжку. Вона провела рукою по тій стороні, де мала лежати її кохана, але простирадло було холодним. Отже, вона встала давно.

Звівшись із ліжка, відьма розсунула штори й у вікні побачила Орі, яка малювала за мольбертом. Посміхнувшись, Власта поспіхом зібралася й вийшла на свіже повітря.

Дівчина щось наспівувала собі під ніс, набираючи пензликом фарбу. Власта тихо підійшла ззаду й обійняла її за талію, поклавши щоку на плече Реї.

— Що малюєш? — запитала відьма, ще не дивлячись на полотно.

— Нашого котика.

Власта підвела очі й побачила начерк: Саламандрик кумедно намагався спіймати метелика.

— Я побачила цю картину, коли пила каву біля вікна, — пояснила дівчина. — Він так мило бігав за ним, що я вирішила закарбувати це на полотні.

— Мені дуже подобається, — стиха мовила Власта прямо у вухо Реї.