Глава XІV «Пелена над стіною»

Вже під глибоку ніч мандрівники дісталися стіни королівства Вандорії заввишки з п’ять метрів, виробленої з каменю й укритої магічним захистом.

— Здається, ми трохи звернули, бо, за моїми спогадами, брама мала бути тут, — відказав головнокомандувач Людвіг.

— Тоді ти бери половину війська й рушай на захід уздовж стіни, а я з іншими рушу на схід, — розпорядився Ефіоп.

Розділившись, Власта попрямувала разом із принцем, щоб не залишати того без охорони. Усі живі лісові істоти вже полягали спати, тому дорогою було чути тільки їхні власні кроки та поодиноке іржання коней.

Відьма йшла, проводячи пальцем по стіні, та рахувала цеглини. Доходячи до тисячі, вона постійно збивалася й розпочинала наново. Нотки сумніву ширилися її думками: невже настільки сильно їх відхилило від курсу?

— Ефіопе, у цьому місті буде бібліотека? — запитала Власта, крокуючи поруч із конем принца.

— Я не певен, — той почухав потилицю, — але чув, що на ярмарку Ельбріна дуже часто торгують ятки із книжками. Різних жанрів та сортів — можливо, знайдеться й те, що тобі знадобиться.

Кілька годин поспіль вони йшли під стіною без жодного натяку на ворота. Й зі сторони Людвіга досі не прибіг вісник сповістити про знайдений вхід.

Раптом попереду почулися кроки, і Власта, зупинившись, заслонила принца своєю спиною:

— Тихо! — мовила вона.

Військо враз застигло на місці, прислухаючись до темряви. Із-за кущів спочатку з’явився меч, а опісля — обладунки.

— Що за дідько?.. — протягнула Власта, не вірячи власним очам.

Їм назустріч вийшов головнокомандувач і друга половина війська.

— Ефіопе, ми могли обійти стіну довкола?.. — напівобернулась до нього відьма.

— Ні… — приголомшено відповів той. — Стіна простягається навколо усього королівства Вандорії, це тисячі кілометрів.

— Щось мені це не дуже подобається, — стишив голос Людвіг, підходивши ближче.

Відьма почала роздивлятися навколо: звичайний ліс, звичайна стіна. Небо вкрите хмарами, їхній шлях осяюють смолоскипи. Повна тиша. Жодного пориву вітру.

— Відсутній звук хоча б однієї комахи, хоча б одного цвіркуна… — вона обернулася до Ефіопа й поглянула йому в очі. — Це або сон, або марення. І, скоріш за все, ми не спимо.

Відьма простягнула руку вперед і вщипнула Ефіопа за щоку.

— Ауч! — вигукнув той, потираючи шкіру.

— Отже, марення…

Відьма обернулася та почала вдивлятися в лісову темінь. Очі розпочинали пекти; чим довше вона дивилася, тим більше кольорових цяточок мерехтіло перед очима.

— Ми тут не одні, — заговорив Людвіг, підійшовши впритул до плеча відьми.

— Звідки ти знаєш?...

— Смертельне чуття. Слухай мене уважно, — він нахилився до її вуха та продовжив пошепки: — Ти зможеш свої аерболи запустити одночасно однією смугою вздовж лісу?

— Тільки по одному, з невеликим інтервалом.

— Підійде. Головне — зрушити їх з місця.

— Їх? За нами стежить не один? — звела на нього очі дівчина.

— Ти їх теж відчула, але не зрозуміла. А тепер я зосереджуся, а ти через три секунди починай цілити з лівого боку.

Людвіг прикрив очі, брови зсунулися до перенісся, і відьма почала відлік.

— Три… — вона звела руки перед собою. — Два… — зобразила долонями уявну кулю. — Один!

Власта схопила себе за зап’ястя лівою рукою й з кожним розмахом пальців правої почала метати сяючі кулі. Вони стрімко пролітали поруч, майже торкаючись одна одної, вимальовуючи в повітрі суцільну лінію.

Людвіг, наче оскаженілий, розплющив очі й рвучко ринув з місця. Лицар, закинувши меча за плече, біг слідом за повітряною атакою Власти.

Перед очима дівчини дедалі більше починало мутніти й плисти хвилями лісове марення. Головнокомандувач змахував мечем при кожному випаді. У той же мить завіса ілюзії впала: навколо Людвіга десятками бігали відьми та відьмаки з чорними візерунками на шкірі.

— Нісенітниця… — приголомшено мовив Ефіоп з широко розплющеними очима.

— Власто, за ним! — почувся крик командувача, який рукою вказав напрямок.

Поки потвори нападали на Людвіга, один із них тікав через хащі.

Власта поспіхом застрибнула на коня позаду Ефіопа й смикнула повіддя. Кінь із переляканим іржанням зірвався з місця вбік утікача.

— Хто це? — горланив принц.

Відьма не відповідала, стискаючи повіддя так, що метал рукавичок скрипів між пальцями.

Людвіг із півоберта відкидав кожну потвору, яка намагалася напасти зі спини чи юрбою. Усі як один із криками болю пізнавали удар леза командувача й відлітали геть.

Чоловік, за яким гналися Ефіоп із Властою, раз за разом зникав у хащах, виринаючи та заскакуючи в кущі. Але прудкість коня перевершувала спритні ноги мага. Наблизившись на достатню відстань, відьма збила втікача з ніг потужним потоком вітру.