Глава XІІI «Смертельне чуття»

За рішенням Ефіопа II, до замку направили вісника, аби поінформувати про подію та попросити додаткові загони для прочісування територій і викриття невідомого. Війська, що залишилися, на чолі з принцом вирушили лісом та навколишніми селами на пошуки злочинця.

У небі вже давно мерехтіли зірки, коли вони зупинилися біля маленької одинокої хатини для подорожніх посеред хащі.

— Зробимо привал на ніч! — наказав принц, зіскакуючи з коня.

Опинившись двома ногами на землі, він простягнув долоню Власті, яка їхала разом із ним. Вона обережно відхилила його руку й, дивлячись на збентежене обличчя юнака, яке той чимдуж намагався приховати, за допомогою магії вітру м'яко спустилася донизу.

Відчинивши двері хатини, що мала лише одну кімнату з каміном, Ефіоп мовив:

— Якщо бажаєш, я можу залишитися спати надворі разом із іншими лицарями.

— Чому? — обернулася до нього відьма.

— Бо… ти жінка.

Почувши це, Власта закотила очі.

— Краще розмістіть тут поранених, — сказала Власта, підходивши до вікна й відчиняючи віконниці. — Я спатиму на даху, щоб краще чути, хто наближається. Заводь їх усередину, хай не мерзнуть, а решта влаштується біля багаття.  

Дівчина миттю вислизнула у вікно, поки принц змахував у повітрі рукою, намагаючись схопити її за кофту, аби зупинити.

На вулиці, підштовхнувши себе вітром, Власта вибралася на дерев’яний похилий дах. Під вікнами все ще стовбичили й шуміли воїни, не даючи їй залишитися наодинці з власними думками.

Тіло гуділо від сьогоднішніх пригод. Постогнуючи, Власта скинула взуття та почала масажувати ступні, що неприємно поколювали від утоми.  

І цієї миті в її пам'яті майнув спогад про те, як після важких завдань Гільдії Орі розминала їй плечі, жартувала й спускалася теплими пальцями нижче до попереку, утамовуючи біль легкими погладжуваннями.

Від цих думок щокою раптом поплила сльоза. Власта з подивом витерла її рукавом, приглядаючись до намоклої тканини. І саме тоді її осяйнуло, наскільки вона самотня. Умить стало так важко дихати. Вона сам на сам бореться за їхнє з Орі майбутнє.

Захлинаючись власними сльозами Відьма чимдуж тисла до обличчя рукав, витирала носа. Вона рятує їх вже не вперше — і все марно. Прилягши набік на тверду поверхню, коли дошка боляче впиралася в стегно, дівчина відчувала, як скроня занурюється в вологу разом із волоссям.

Скрутившись калачиком, вона обіймала себе й колихала, трохи тремтячи від холодного подиху вітру. Знову виринав спогад: як вони грілися під рушником на пляжі біля Срібного моря, мокрі від солоної води та непроханого дощу. Тоді їхні поцілунки були найгарячішим зігріванням і найсолодшим дарунком.

— Можливо, уже змиритися й не боротися?.. — пошепки мовила сама до себе Власта.

Відьма створила з магії ковдру й накинула її на себе. Сон ніяк не йшов; воїни біля згасаючого багаття вже стихли й уляглися спати, загорнувшись у плащі. Тільки листя дерев шуміло, та десь у далині поодиноко вили вовки.

Раптом за її спиною щось зашурхотіло. Різко обернувшись, Власта жбурнула в бік звуку вітряну сферу. Хтось із гуркотом гепнувся донизу.

— Ай! Та це ж я!

— Ефіопе? — відьма різко скочила на коліна, виглядаючи принца в кущах з-за краю даху. — Чого ви мене лякаєте?

— Я подумав, що тут холодно, і приніс тобі кожух, — він простягнув догори кусок цупкої тканини, на якому сам й лежав.

Відьма зітхнула, прикривши очі й тримаючись за лоб.

— Ти що, плакала? — здивувався хлопець, коли розгледів її обличчя в темряві.

— Не твоя справа! — різко відвернулася відьма й додала: — Мені не потрібен кожух, я начаклувала собі ковдру. Чому щоразу мені потрібно нагадувати, що я відьма?!

У відповідь вона нічого не почула й знову поповзла до свого вже нагрітого місця. Вмостившись зручніше, дівчина дивилася на той край, звідки скинула Ефіопа. Звідти доносилися звуки пихтіння та невдалих спроб карабкатися стіною. Ось уже й маківка хлопця з'явилася, і той незграбно виліз нагору.

— Не розповідай, що трапилося. Просто дозволь бути поруч, щоб розділити твої емоції.

— Я не розумію, чого ти до мене причепився?! — трохи зриваючись на крик, мовила відьма.

Ефіоп опустив погляд, і його щоки збагряніли. Від цього виразу обличчя її осяйнуло.

— Ні, Ефіопе… — вона прикрила обличчя обома руками. — Ти шістнадцятирічний хлопчисько, Господи! Як гадаєш, скільки мені років?

— Я не… я ні на що не претендую, я пам'ятаю твою історію… — хлопець зам'явся, відчувалося, як він від сорому готовий провалитися крізь землю.

— Мені далеко не двадцять і навіть не тридцять років! І навіть якби я була самотньою, це було б неможливо, бо ти для мене замалий! — сама не розуміючи, чому відчуває таку лють, дивувалася відьма.

— Чому ти мене сьогодні врятувала? — забринів голос хлопця.

— Тому що це моя робота — охороняти тебе! — відьма схилила голову, виснажена цією розмовою.

Поглянувши на власні долоні, дівчина заніміла: перші фаланги її пальців були вкриті зловісними візерунками.