Глава VIІ «Засніжені тривоги»

Ось так і тривали тихі, розміряні відьомські дні. Після з’їзду дівчата спокійно прожили разом ще кілька років. Якось навесні вони розпочали ремонт, на який потроху збирали кошти, працюючи в мітлярській крамниці, іноді навідувалися до Гведолін, а іноді зустрічалися з друзями.

Уже на початок зими їхня хатка була побілена, дах відремонтований, кімнати трохи перефарбовані. З’явилися нові меблі, і залишалося зробити не так багато, щоб усе закінчити.

— Нам потрібно все закінчити до Різдва, щоб потім разом у комфорті відсвяткувати, — віддираючи прогнилі дошки від підлоги, трохи роздратовано мовила Рея, бо їй здавалося, що вони нічого не встигають.

— Усе буде добре, у нас не так багато залишилося, — піднісши нові дошки й поклавши їх на підлогу, Власта поцілувала Орі в маківку та пішла далі по нову партію цвяхів.

Рея скрикнула від болю, бо загнала собі скабку від дощечки.

— Що сталося?! — закричала з гуркотом із сусідньої кімнати Власта, за звуками наче перечепившись через дошки.

— Нічого! Просто поранилася, зараз сама вилікую!

До кімнати повернулася відьма:

— Знаєш, люба, можливо, нам треба трохи перепочити? Не хочеш злітати до сусіднього міста обрати різдвяні подарунки друзям та Гведолін?

Та з трохи вологими очима й тримаючи свій червоний і опухлий палець, кивнула: «Угу».

Накинувши мантії та капюшони, відьми вийшли з домівки, узявши із собою мітли. На вулиці було морозно, сніг лежав тонким шаром на землі. Рею трохи пересмикнуло від холоду, і вона вдягла хутряні рукавички перед тим, як узятися за прохолодну палицю.

Сівши на свої мітли, вони здійнялися не більше ніж на півтора метра над землею й, трохи нахилившись уперед, полетіли в бік головних воріт. Вітер періодично здував капюшони, завіваючи неприємним холодом за комір, тому доводилося час від часу притримувати їх рукою.

Біля головного входу до міста стояли вартові лицарі. Вони трохи похитувалися з ноги на ногу та дмухали собі на руки, щоб зігрітися. Вартові майже не звертали уваги на тих, хто виходить чи вилітає з міста, але дуже прискіпливо перевіряли тих, хто заходить, та їхній багаж.

Хутко пролетівши повз чоловіків, відьми аж сколихнули їх, трохи налякавши.

— Ох уже ці відьми! — погрозив їм кулаком один із них навздогін.

Дівчата тільки пореготали з цього жесту, прямуючи далі, поки лицарі дивилися на їхні накидки, що майоріли й віддалялися. Вони летіли полем, трохи над високою засохлою травою, яка прогиналася вслід їхньому руху, залишаючи довгі смуги.

Летіти до сусіднього міста було недорого, але за цей час встиг піти сніг, що валив невеликими пластівцями. Він осідав на голови та плечі дівчат. Трохи припорошені, вони підлетіли до головних воріт і зупинилися.

— З якою метою прямуєте? — запитав короткий пузатий вартовий.

— Чули, що у вашому місті найкращі різдвяні ярмарки проходять.

— Жетон нашої країни є? — додав височенний худорлявий вартовий.

— Так, — дівчата вже дістали з кишень і тицьнули їм свої розпізнавальні знаки.

Лицарі без проблем їх пропустили, а відьми, повільно пролітаючи повз них, пирхали собі під ніс.

— Який у них кумедний дует! — пошепки сказала Рея до Власти, стримуючи сміх і стуливши губи.

— Мгм, — прогундосила їй у відповідь Власта, тримаючи стиснуту в кулак руку біля рота.

Та варто було їм лише глянути одна на одну, як вони відразу не втрималися: регіт лунав на все місто і, напевно, докочувався до тих двох із ларця.

Уже витираючи сльози, вони йшли далі містом, проходячи повз хлопчика, який збирав монети, граючи різдвяну мелодію на флейті. Власта дістала з кишені та кинула йому в капелюх декілька талерів.

Попереду вже показувався ярмарок, що простягався нескінченними ятками та крамницями. Усі намети були прикрашені гірляндами, зверху на тканині лежав сніг, й усією вулицею доносився аромат печива з корицею. Стояв невеликий гомін, люди різного віку блукали в різні боки, роздивляючись, що де лежить: на одних прилавках — одяг, на інших — усякі дрібнички, на третіх — смачна, пахуча випічка.

Відьми проходили повз усю цю красу, не знаючи, куди й дивитися. Вони підбігли до ятки з пухкенькими булочками, посипаними пудрою. У Реї, що аж слину ковтала, гучно забуркотіло в животі.

— Усе зрозуміло… — не здивовано мовила Власта. — Доброго дня, торговцю! З чим ця випічка? — вказуючи пальцем на булочку, яку пропалювала поглядом Орі, запитала відьма.

— З гарбузовою начинкою. Беріть-беріть, їх швидко розбирають.

— Тоді дві, будь ласка.

Продавець обережно поклав кожен пиріжок у паперовий пакет і, простягнувши руки через прилавок, передав дівчатам. Тільки-но взявши булочки до рук, відьми відразу їх спробували, задоволено протягнувши: «Ммм…» на знак того, що це було дійсно неперевершено смачно.

Підійшли до сусіднього столика, де на всю поверхню простягалися різноманітні браслети, сережки, кольє — одне слово, прикраси.

— Я думаю, що цей сподобався б Софі, — вказала Власта на браслет, вирізьблений у формі скрученої гілочки з листям.