Глава ІІІ «Спогад минулого»

Біля лісового озера, у якому мешкає більшість сирен із гільдії «Союз Темних Вод», сиділа мовчазна Власта. Вона була сама, геть одна, і згадувала минуле — те, що сталося зо п’ять чи шість петель життя тому. Неначе щось змінилося?

Власта сотворила магічну бульбашку: нехай вона покаже й нагадає, як усе було, як вони познайомилися з Реєю та про що говорили. Відьмі здавалося, що вона пам'ятає геть усе, але іноді так важливо освітити в пам’яті забуті деталі.

Бульбашка розтягнулася, займаючи дедалі більшу площу, щоб показати сюжет, наче у справжньому театрі.

Врешті-решт, ця історія почалася ще з часів, коли дівчатам було по сімнадцять років. Так уже сталося, що, повертаючись колись із відьомського інституту додому повз печери гоблінів, Власта почула волання про допомогу. Безліч криків. Гоблінські голоси молили про пощаду, благали, щоб їх відпустили. А у нашої відьмочки тих часів ще зовсім не було інстинкту самозбереження, тому вона навшпиньках підкралася до входу в печеру й створила магічну бульбашку, аби через неї спостерігати за тим, що відбувається всередині.

Одразу після появи магічної сфери вона побачила всередині неї зіщулені чорні очі, які дивилися прямісінько на неї. Від того погляду перехопило подих, кров сильніше застукала в скронях, серце, здавалося, упало кудись у п'яти, і бульбашка з гучним тріском лопнула.

— Ану підійди-но сюди, мишо! Подивлюся на тебе поближче!

Взявшись спітнілою долонею за свій поясний кинджал, на тремтячих ногах Власта зайшла до печери. Спочатку було важко щось розгледіти, бо очі після яскравого світла ще не звикли до печерної темряви. Та коли трохи розвиднілося, перед нею постала моторошна картина: з десяток гоблінів валялися на землі, довкола було розкидано золото й руду, а в повітрі під стелею левітувала рудоволоса відьма. Наче привид із нічного жахіття.

— Хто така? Чого пхаєш носа не в свої справи?

— Відьма повітря Власта Полуноч… — дуже тихо, майже про себе промовила дівчина.

Враз Власта помітила, що деякі гобліни вже дуже давно не ворушаться. Чому вони не рухаються?! Чорні цятки по їхній зеленій шкірі, наче краплі чорнила, почали множитися, аж поки на їхньому місці не залишилося нічого — лише невагомий чорний попіл розлетівся вусібіч. І тоді вона зрозуміла:

— Чорна відьма…

— Добрий день, Орея Роса, відьма води. І ніякої чорної магії! Ти що, вона ж заборонена!

— Я знаю, що за закляття ти на них використала! «Плями небуття» — ось як воно називається.

— Ну то й що? Хто ти така, щоб мене судити? Чи знаєш ти, чому я так вчинила?! — зриваючись на крик, мовила Орея, а по її правій щоці покотилася сльоза й миттєво випарувалася.

Орея приземлилася ногами на землю, трохи тримаючись за вологу щоку. А потім упала на коліна й почала ридати на весь голос:

— Вони вбили! Вбили моїх батьків! Якого біса вони взагалі досі живуть у місті?! Вони вдерлися до нашої домівки, побили батька й матір, забрали всі наші монети, батькові русалячі скарби, а потім спалили весь дім, щоб прибрати сліди! Вони не знали, що в батьків є я, бо мене не було вдома — я йшла з інституту й побачила дим у небі. Ти хоч знаєш, що я відчула, коли зрозуміла, що в тому боці стояв тільки мій дім?! Я бігла, спотикаючись і набираючи швидкість для польоту, а піднявшись у небо, побачила, як гобліни йдуть разом зі скарбами мого батька! Так, я знаю, що то були наші речі, бо тільки в нас на все місто була одна з копій тризуба Тритона! Вони йшли й сміялися з того, як легко їм усе вдалося, як моя мама-відьма не змогла захистити батька — колишнього русала! Я летіла за ними й відчувала, як крижаніють мої руки. Мені було так холодно… Тобі холодно, скажи?! Холодно?! Звісно, ні, на вулиці літо, спекотний день! Але мене тіпало, розумієш?! І ось я тут, і вони тепер тут навіки… — після цих слів вона ридала так, що крик відлунював по всій печері.

Власта сиділа мовчки. Їй було лячно потрапити під гарячу руку чорної відьми, але серце обливалося кров'ю від кожного всхлипу дівчини. Тому вона так і сиділа осторонь, поки та плакала, — аби не залишати її саму, аби вона не почувалася такою беззахисною, втративши всіх близьких.

З часом Орея стихла. Вона підняла на відьму виплакані, переповнені сльозами очі. Вони вже не здавалися злими — вони здавалися порожніми, такими, що втратили будь-який сенс жити. Вона встала, обтрусила вбрання й попрямувала до виходу, трохи підкашлюючись.

Власта сиділа всередині й чекала, поки рудоволоса відійде достатньо далеко, щоб можна було безпечно покинути печеру.

***

Минуло кілька років. Дівчатам виповнилося по двадцять, і з того дня вони жодного разу не перетиналися. Але й досі Власті снилися нічні жахіття, де на неї дивилися чорні очі безликої відьми у білому вбранні. Власта оберталася та намагалася втекти, але, як це буває уві сні, рухатися швидко було неможливо: невидимі кайдани на руках та ногах не давали зробити й кроку.

Руда відьма піднімала обидві руки вгору, відкривала рота у скривленій гримасі та жбурляла закляття «Плями Небуття» прямісінько у спину беззахисної дівчини. Через її тіло наче проходив потужний розряд блискавки. Власта падала на холодну, нерівну поверхню й починала битися в конвульсіях. Гостре каміння шкрябало шкіру до крові, тіло вкривалося чорними плямами — їх ставало все більше й більше. Здавалося, ніби усю плоть, усі органи та кінцівки пронизують тисячі голок, і ці голки мандрують кров’яними судинами, артеріями та венами.