Глава ІІ «Робота у Гільдії»

Власта розплющила очі у своїй кімнаті. Поруч муркотів чорний кіт на прізвисько Саламандр.

Дівчина торкнулася його м'якої шерсті за вушком. «Живий…» — промайнуло в голові.

Раптом із гуркотом хтось упав у коридорі.

— Власто! Нащо тобі тут ці коробки?! — До кімнати ввірвалася Рея. — Ти що, ще спиш? Я розумію, що ти вчора виграла пів статку, але треба йти на роботу. Що там у тебе лежить у передпокої?

— Мабуть, я ніколи не звикну до того, як ти влітаєш у мій особистий простір, — накриваючи голову подушкою, замучено мовила Власта.

Орі підійшла ближче та помахом руки жбурнула подушку просто в стіну.

— Власто Полуноч, вставай на роботу! Хто без тебе продаватиме мітли?

— Які ще мітли? Це вже минуле століття! — пробурчала Власта, підводячись із ліжка. — Сьогодні я йду на співбесіду в алхімічну лавку.

— Що?! — Рея аж рота роззявила. — Яка ще лавка? Ти ж нічого мені не казала! А іспити? А сертифікат зіллєвара? Там же складнюща теорія! А що ти нашому власникові крамниці мітел скажеш при звільненні? А якщо тебе туди не візьмуть?

— Не переймайся. Поки ти складала іспит на старшу відьму, я теж часу не гаяла. Потрібно підніматися кар'єрними сходами.

Рея підозріло та недовірливо подивилася на свою дівчину, яку знала як свої п'ять пальців. Коли ж та могла навчитися на зіллєвара, якщо під час іспитів вони постійно теревенили одна з одною через магічну бульбашку у вільний час? Та й навіть якщо час і був, чому вона не розповіла? Вони ж завжди всім діляться, тим паче таким важливим! Те, що Власта приховала свої таємні навчання, занурило Рею в смуток: а раптом вони вже не такі близькі?

А насправді Власта й справді вчилася... але не зараз, а через три роки від сьогоднішнього дня — і то в четвертій петлі життя. Тоді платня зіллєвара допомогла їм виживати трохи довше.

Щоб приховати смуток, Рея перемикнулася на котика і почала чухати його за вушком.

Власта попленталася до ванної — наводити лад і звичайними способами, і чаклунськими (чарами зганяла блідість та набряки під очима).

Сонце вже піднімалося над лісом, коли вони вийшли з дерев'яної хатини й попрямували вузькою стежкою до міста.  

Їхня гільдія називалася «Братство різнобарв'я». Від інших вона відрізнялася тим, що до неї могли вступити найрізноманітніші магічні істоти: і феї, і русалки, і відьми, і лицарі. Головне — щоб роботу свою виконували професійно.

У місті були й інші гільдії. Наприклад, виключно для русалок — «Союз Темних Вод» (але там здебільшого сирени, ті ще стерви). Для фей діяла «Гільдія Легкого Крила», для лицарів — «Орден Загартованого Заліза», і навіть для бридких гоблінів існував «Круг Підземного Горна». Щоправда, від останніх клопоту зазвичай небагато, бо вони постійно в печерах руду колупають. Але коли вже виходять на поверхню, то їм одразу феєчок та мухоморних настоянок подавай. Ух, гидкі мерзотники!

Позіхаючи біля воріт, Власта дивилася на свою гільдію і думала про те, що колись настане час, і Рея вб'є всіх своїх согільдійців та зруйнує це величаве місце, прикрашене гербом і прапорами. На гербі було зображено розкішне дерево, кожна гілка якого втілювала свою стихію чи расу: одна гілочка мала вигляд крила феї, інша — русалячого хвоста, ще одна закінчувалася мечем, якась палахкотіла вогнем чи стікала водою... І все це складалося в єдину композицію.

Ворота розчинилися. На вході дівчат одразу зустріла з мішечком фея-збирачка Шуша. Вона належала до класу п'ятнадцятисантиметрових фей. Їм завжди пропонують таку роботу, бо з розміром із долоню тільки й залишається, що монети збирати — все інше занадто важке. Існують також феї десяти, двадцяти, п'ятдесяти сантиметрів і навіть звичайного людського зросту (останні належать до королівського класу і трапляються вкрай рідко).

— О, відьмочки любі! Давно ви вже не приходили! Так-так, подивимось, як давно ви не сплачували гільдійське мито... У нас тут нещодавно таке сталося, ви собі навіть не уявляєте! — щось белькочучи собі під ніс, Шуша подзеленчала крильцями до дошки оголошень на стовпі. — А, точно! Два місяці боргу, ще й штраф за неявку на службу. Усього виходить... скільки ж це виходить?..

— Двісті п'ятедяст талерів. А з обох – П'ятсот, — перебила Власта.

— Точно-точно, тільки хотіла сказати! — заторохтіла Шуша.

— Як добре, що ми вчора на жовту поставили... — пошепки, приклавши долоню до вуха Власти, мовила Рея.

Дівчата висипали дві жмені талерів у мішечок Шуші. Вона аж набік завалилася в польоті й, дрібочучи подяками та обливаючись потом від ваги, полетіла геть.

Власта торкнулася руки Реї — у тієї долоні були ніжні й теплі. Але вже час було йти на співбесіду.

— Побачимось увечері, Орі!

— Сподіваюся, ти складеш! Обов'язково потім розкажи все через бульбашку. Чи працівникам алхімічної лавки заборонено нею користуватися?

— Можна, все добре.

І вони розійшлися в різні боки.

На дверях алхімічної лавки висіло оголошення: «Шукаємо на роботу зіллєвара-алхіміка! Вимоги: Сертифікат про закінчення магічного інституту за спеціальністю "Алхімія", стаж роботи від двох років у Алхімічній або Еліксирній лавці».