Глава І «Літнє побачення»

Власта ступила на бруківку й змахнула з обличчя залишки гарячих сліз.

Навколо панував той самий задушливий липневий день. О шістнадцятій біля фонтану з крилатими рибами, що зависли в повітрі над водою, на неї мала чекати вона... Рея...

Власта знала кожну деталь наперед, що Орі буде вдягнена в довге блискуче біле плаття, яке дуже личило її рудому волоссю до ключиць. Воно було хвилястим, як в он тих русалок, що в заміській річці плескаються. Бо батько у неї був русал, а мати — відьма, яка перетворила його на людину. Отаке кохання в них було! Але хай там як, очі вона успадкувала чорні, ластовиння прикрашало ніс, а на вишневих губах виблискував блиск із морськими перлинками у складі.

Дівчина до кожного сантиметра пам'ятала, як у цей день виглядатиме Рея. Сама ж вона мала світло-русяве волосся до пояса з чорними кінчиками, ельфійські мамині фуха, блакитні очі та лісове вбрання.

Вони були як день і ніч: такі протилежні, але такі значущі одна для одної.  

Коли Рея виринула з натовпу — сяюча, усміхнена, неушкоджена — у Власти перехопило подих. Дівчині важко після того відьомського вечора тримати радість на обличчі, іноді накочуються сльози, повіки пекло від утоми.

— Власточко, привіт! — Рея з розгону обійняла її, — Цей місяць без тебе був для мене найсуворішим! — вона почала перераховувати, загинаючи пальці з довгими полуничними нігтями, — По-перше, нудно, по-друге, сумно, і по-третє, лячно!.

— Вітаю зі званням старшої відьми океанської спеціальності, — голос Власти трохи тремтів, коли вона змусила себе всміхнутися. — Іспит був важким?

— Та я майже навмання тицяла! — Рея безтурботно захихікала, трохи зморщивши ніс. — Ти ж знаєш, теорія — це не моє. Але на практиці я закликала водяного дракона, і він змив усю екзаменаційну комісію зі стільців!

Власта лише мовчки дивилася на неї. Цей сміх вона чула вже десятки разів, але кожного разу він відзивався болем десь під ребрами. Просто стояла та чекала, коли ж та запропонує піти по цукрову вату.

— До речі, щось я зголодніла... Я там біля траси для швидких черепах бачила, як вату продають зі смаком блискіток із крил фей та лісових амурських ягід — комбо для закоханих. Ще й акція: дві береш, третя у подарунок. Сходимо, будь ласка?

І хоч той нудотно-солодкий смак вона вже не переносить, усе одно погоджується.

Купивши солодощі, Рея наспівує щось собі під ніс, злегка пританцьовує й насолоджується моментом, поки в роті салютують фейні блискітки. Вони підійшли до трибун, де глядачі вже «напівчарівні» (ще й у такий ранній час!?) після мухоморних настоянок дивляться перегони черепах. Кожна з черепах має свій колір та представляє свій клуб гербом на панцирі, а бігають вони наче коні чи то собаки, але зі швидкістю магічного розгону відьми на мітлі.

Всівшись зручніше, Власта чарами створила покривало, бо під вечір вони змерзнуть, коли піде морозний дощ.

Ось уже й «збиранник» починає ходити трибунами:

— Дорогі глядачі, хто прийшов подивитися на перегони! Не сидимо мовчки, робимо ставочки! Хто сьогодні здобуде перемогу? Чорна — тридцять п'ять талерів, Синя — п'ять талерів, Жовта — двадцять талерів, Червона...

Один із глядачів перебиває перехожого:

— А чого це кожна черепаха по різному коштує?!

— Бо я розрахував коефіцієнти та знаю, хто за кого сильніший. А може, й не знаю. Це тільки за моїми спостереженнями протягом останніх перегонів!

— Що за хитрий старигань! Йди звідси, лиходій лісовий!

Рея з палаючими очима обернулась до Власти:

— Давай на когось поставимо? Може, виграємо?

«Звичайно, що виграємо», – подумала інша.

— Поставимо на Жовту, я в цьому розуміюся, — вона підморгнула їй та покликала збиранника.

— Так-так, дівчатка, скільки бажаємо поставити? Жовта — мінімально двадцять п'ять талерів.

— Так тільки-но двадцять було! — вигукнула Рея.

— Я ставлю сто п'ядесят талерів, — спокійно та впевнено промовила Власта.

— Скільки-скільки? — Рея аж поперхнулася, — Ти що, здуріла? А якщо програємо! Лишенько-безкрає, Власто, за ці гроші ж пів місяця жити ще!

— Все буде добре. Не програємо. І це доречі мої накопичення.

Після цього Орея сиділа мовчки й показово навіть відсіла на край лави, переймаючись через програш. Совалася, зітхала та кожного разу, коли повз пролітав черговий панцир верещала: «Ми програємо!» — і заплющувала очі.

Ось настало останнє коло. Чорна черепаха вирвалася вперед, набрала величезну швидкість, усі її суперники вже ковтали пил з-під її ніг. Аж ось попереду показалася фінішна риса, та майже за сто метрів чорна черепаха перечіпляється лапами об рівну поверхню й летить на землю, протягуючись за інерцією ще метрів з десять.

З-за неї вибігає та лідирує жовта, перетинаючи фініш. Трибуни вибухають аплодисментами та оваціями, хтось спить під лавкою, а Рея мовчить. Чого мовчить? Вона стулила очі долонями й не дивиться.

— Я не дивлюся, не дивлюся! Хто виграв?

— Жовта.