74. Ангеліна. Суд для Ніка

Я була дуже засмучена. Хоч завжди і казала, що не дуже люблю все це відьомство, але з дівчатами ми стали ніби рідними… Хоча. може то тільки в мене було таке відчуття. Вони не змогли прийняти мою точку зору. 

Я дістала мобільний і написала Ніку:

"Я хочу поговорити". 

Насправді мені і самій було важко повірити, що він демон… Він був таким хорошим… Не можна так прикидатись. Не можна зіграти таку привʼязаність, не можна так зіграти кохання. Мені все ще здавалось, що він тоді не грав. Та і він міг би себе не розсекречувати, не рятувати нас, якби його ціллю було заманити нас в пастку.

Нік  прочитав моє повідомлення. але відповів не одразу. Зрештою він написав:

“Я думав, ти більше не захочеш навіть чути про мене…”

"То що, ти прийдеш? Чи телепортуєшся, чи що ти там зробиш… Де ми зустрінемось і коли?" — написала я. Я не хотіла говорити в листуванні. 

“Де ти зараз? Я прийду”, — написав він одразу ж. 

"Якраз трохи відійшла від дому в бік цвинтаря… Але все ще на своїй вулиці", — написала я.

“Стій там. не йди нікуди, там може бути небезпечно”, — відповів Нік, і вже за пару хвилин я побачила, як неподалік від дороги відкрився портал. Нік вийшов з нього і рушив у мій бік. Підійшовши, він одразу обійняв мене. 

 — Я боявся. що вже ніколи тебе не побачу, — прошепотів він. 

Мені на очі навернулись сльози. Я вчепилась долонями в його чорну сорочку. 

— Ніку, скажи мені правду, ти спеціально зблизився зі мною? — прошепотіла я. — Ти ж знав, що я відьма, не міг не знати.

Мені хотілось почути від нього все. Інакше я не могла нічого вирішувати. Я мала зрозуміти, що було між нами. 

 — Так, — він поглянув мені в очі. — Спершу я збирався втертися до тебе в довіру і забрати твою силу. Але потім я закохався в тебе і вже не міг цього зробити… Я хотів сказати тобі правду, але якось все відтягував… Думав, що ти сама здогадалася тоді, коли побачила мене біля порталу, але ти не здогадалася…

— Я навіть не припускала такого… А може не хотіла припускати, — я зітхнула. — Але ж демони хочуть вбити всіх людей? Чому ви на нас полюєте? 

 — Насправді все не так просто… Серед демонів є різні, є ті, хто хоче знищити всіх людей і захопити ваш світ, а є більш помірковані, які розуміють, що це не вдасться зробити, хіба що ми спричинимо якусь ядерну війну, але тоді цей світ буде непридатним для життя і ми ж самі постраждаємо… Людей занадто багато, багато тих, хто має магічну силу… Тож я примкнув до тієї групи демонів, які хочуть укласти перемир’я з людьми… Але нас менше, і наші сородичі вважають нас зрадниками. Зараз, коли я вбив кількох демонів, захищаючи вас, мене взагалі вважають зрадником і мають судити… Тож, можливо, це наша остання зустріч…

— Судити? — я злякалась за його безпеку, коли це почула. Всі образи якось одразу зникли. — Але ж ти не нападав на них перший… Тобто, ти просто захистив нас… Ти не розповідав про них нам, чи щось таке, не видавав планів. Взагалі це практично самозахист.

 — Ти ж розумієш, що тепер у мене багато ворогів… Серед нас безліч таких, котрі ненавидять людей, бажають знищити їх. А я закохався в людину. І плюс вбив своїх сородичів, захищаючи тебе. Боюся, вирок буде не на мою користь. І все ж я не шкодую, що так вчинив. Я радий, що ти і твої друзі залишилися живі і здорові. Ангеліно, повертайся назад, давай я проведу тебе до вашого будинку. Зі мною все буде добре, — він торкнувся губами моїх губ.  — Тобі не варто хвилюватися через цей суд…