67. Аліса. Важлива розмова

Я переводила погляд з обличчя Дані на його брата. Найгірше те, що я передчувала — все десь так і закінчиться, його родина не залишить нас у спокої… Адже для мисливців те, що один із них зв’язався з відьмою — це як червона ганчірка для бика…

— Алісо, ми йдемо. Я довезу тебе додому, — Даня взяв мене за руку і повів до дверей. 

— Хто тобі дозволяв іти! 

Його брат хотів схопити Даню, але Даня ухилився.

— Я покидаю родину, — сказав він. — Так і передай батькові. 

— Подумай добре, ти пожалкуєш про своє рішення! — гукнув його брат. — Ця дівчина цього не варта! 

— Не пожалкую! — сказав Даня і вивів мене до коридору. — Взувайся, нам треба йти. Я маю відвести тебе в якесь безпечне місце. 

 — Я хвилююся за тебе, — я міцно стиснула його долоню у своїй. — Може, тобі не повертатися додому? Ми могли б поселитися разом…

Хоча й розуміла, що мене теж не відпустять дівчата і Саша, але вперто чіплялася за соломинку, сподіваючись, що ми зможемо бути щасливими, попри цю атмосферу ворожнечі. 

— Вони мої родичі, все буде нормально, — відповів він. — Якраз якщо ми підемо разом, то вони ще дужче тебе переслідуватимуть. А так ти будеш зі своїми… Колегами, чи як це у вас називається. 

— Але ми ще побачимось? — я стривожено зазирнула йому в очі. — Ти ж не прощаєшся зі мною назавжди? 

— Авжеж, побачимось, я тебе не відпущу, я кохаю тебе, Алісо, — сказав він серйозно. — Ходімо до машини…

***

Ми доїхали до будинку Горпини без пригод. Вже біля хвіртки Даня міцно обійняв мене і торкнувся губами моїх губ. 

 — Все буде добре, не хвилюйся, — сказав він,  підбадьорюючи мене. 

Однак я сумнівалася, що його родичі так просто змиряться з тим, що для них було рівноцінним зраді всього їхнього клану.  Та й Даня це розумів. бо хоч він і усміхнувся мені на прощання, я бачила, як у нього між бровами з’явилася сувора зморшка. 

Він поїхав, а я пішла до будинку, настрій був кепський, я розуміла, що мені потрібно сказати дівчатам і Саші правду, що Даня мисливець, і що його родина тепер полюватиме за мною… Подумала, як розгнівається Саша і, певно, тепер нікуди мене не випускатиме…

Вирішила для початку розповісти все Ані, вона добра і точно не засуджуватиме мене. Може, ми разом придумаємо, як діяти в цій ситуації…

Аня, як завжди, сиділа в бібліотеці. 

Коли я увійшла, вона підняла голову від важкого фоліанта, розкритого перед нею на столі і сказала:

 — Алісо, це ти… А я майже скомпонувала закляття, яке б закрило портали. Треба знайти лише, як його завершити. 

— У мене є важлива розмова до вас всіх. Але я думала спочатку розповісти тобі, — я набрала в легені повітря. — Даня — мисливець. Я це знала і все було нормально, — додала я тут же. — І він нещодавно дізнався, що я відьма, але не видав мене. Але сьогодні… Його родичі простежили за нами і співставили факти. Певно, побачили Вуглика біля будинку. Вони знають, хто я, і певно, і хто ви теж. 

 — Але ж ми допомогли їм, попередили про напад демонів, може, вони не будуть робити нам нічого поганого, — Аня закліпала очима. — Зрештою, ми всі робимо одну важливу справу, чом б не спробувати примирити мисливців з відьмами? 

Вона як завжди була ідеалісткою, але якби ж усе так просто можна було вирішити..

— Вони ненавидять відьм, — я зітхнула. — Ти просто не бачила цього зблизька, а я бачила. Даня теж їх ненавидів. Ми мало не розійшлись, коли він дізнався.

 — Може, йому піти з мисливців? Стати звичайною людиною… — невпевнено запропонувала Аня. 

— Я ніколи не змушу його піти… Тобто, якщо він сам це зробить… Але все ж це його родичі. Не знаю, — я зітхнула. — Все це так важко…

 — Мабуть, потрібно сказати Саші, може він щось придумає… — Аня встала з-за столу і обійняла мене. — Ти знаєш, у Саші теж неприємності з його керівництвом, він не мав закохуватися у свою ученицю, і тепер його можуть відсторонити від кураторства над нами. Так що він, як ніхто зрозуміє Даню…