40. Ангеліна. Серйозні наміри

 — Щось у тебе сьогодні надто гарний настрій, дивись, щоб якийсь черговий демон тобі його не зіпсував, — сказала  мені Аліса за сніданком. 

 — Сплюнь тричі, — насупилась я. — А то ще накаркаєш! 

— А я б зараз вбила якогось демона, — сказала Аліса.

 — Чого це ти така кровожерлива? — хмикнула я. 

—  А що? Хіба це не наша робота? — відповіла вона питанням на питання. 

 — Треба ж колись і відпочивати, — сказала я. — На цю роботу ми не добровільно потрапили, Горпина все за нас вирішила. Якось нечесно… Хай би тебе одну брала!

— А я б залюбки, — Аліса хмикнула. — У мене і були всі сили, поки вам не віддала. І це було круто. 

 — У тебе тоді вже шкіра починала тріскатися, — нагадавла я. — Бо ти не вміла тими силами нормально керувати… Ходила б тепер як Франкенштейн, якби не ми! 

— Ну, тоді так, а зараз я вже б впоралась. 

— Та без проблем, забери мою силу, і я піду жити своє життя, — я простягнула до неї долоні. 

— Дівчата, так не вийде, — сказав Саша. — Ви маєте діяти разом. Ви ж знаєте, ваші сили працюють найкраще тільки коли ви разом. 

 — Ех, шкода… — я зітхнула. — І що, це вже на все життя? Навіть на пенсію не дозволять піти? 

— Ви ж бачили, як моя бабуся залишилась без сил, — Саша зітхнув.

 — Це значить, що і нас рано чи пізно порішать демони чи відьми-конкурентки? 

— Ну, не обовʼязково. Може, ви помрете від старості. Бабуся дуже довго прожила активним життям. Їй вже було сімдесят пʼять, а вона все ще була сильною відьмою.

 — А може, ми знайдемо наступниць, передамо їм силу і будемо відпочивати, — сказала я оптимістично. 

— Я не хочу віддавати свою силу, — Аліса насупилась. 

— Не сваріться, будь ласка, — сказала Аня. — Думаю, коли в нас буде достатньо досвіду, ми щось придумаємо. Таке, що влаштує нас усіх. 

— Або переможемо ворогів і зможемо жити спокійно, — заявила войовнича Аліса. — Але це не точно. 

— Сашо, я хотіла тобі сказати, у мене у батька ювілей, я маю піти до нього завтра, не можу відмовитись, бо це буде максимально підозріло і тоді мене більше не випустять сюди, — сказала я, поглянувши на Сашу. 

— Звичайно, йди, але не затримуйся довго, — сказав він. Здавалося, був думками десь далеко від мене і нашої розмови…

*** 

Коли я вже зібралась, то написала Ніку, куди підʼїду. Не хотіла, щоб Саша і дівчата побачили, що ми йдемо разом. Ну не те щоб я це приховувала, але все ж…

Я попрощалась з дівчатами і поїхала на машині до місця зустрічі з Ніком. Ми зустрілись біля універу. Він був в костюмі, хай і не надто формальному, без піджака, але виглядав дуже солідно. Він був дуже красивим, сьогодні особливо.

— Це тобі, — він простягнув мені з-за спини білу троянду, звідки він її взяв? Як ховав…

 — Яка красива, дякую! — я взяла троянду і вдихнула її аромат. 

— Найкрасивішій дівчині найкрасивіша квітка, — він усміхнувся. — Сподіваюсь, твої батьки мене нормально сприймуть.

 — Ти точно у їх смаку, — пожартувала я.  — Виглядаєш чудово, так що не хвилюйся! Я вже трохи розповіла їм про тебе…

— Добре, — він кивнув. — Бо у мене щодо тебе серйозні наміри, Ліно, — він зазирнув мені в очі і торкнувся моєї долоні.

 — Мені дуже приємно це чути, — я зніяковіла, хоча раніше у спілкуванні з хлопцями цього зі мною не траплялося. Від його долоні, здавалося, йшло тепло…