37. Ангеліна. Запрошення

Коли я почула, що говорить Нік, його тон і взагалі зміст цих слів були зовсім не схожі на того Ніка, якого я знала. 

“Раптом він якийсь мафіозі? Чи шпигун?” — подумала я. Тут же сказала собі, що я просто передивилася багато фільмів А Нік підняв голову і побачив мене.

— О, Ліно, ти тут! — Нік усміхнувся до мене, а потім додав в телефон. — Я передзвоню пізніше, — після цього він відбив виклик і сховав мобільний в кишеню. — Як справи? Я переживав… 

— Все добре… А з ким ти розмовляв? — запитала я, сідаючи поряд з ним. 

— Та таке… Ну, це одні хулігани, — він махнув рукою. — Уяви, вони подряпали мою машину! А у мене є відео, що це вони. Сказав, що мають дати гроші на фарбування, або я піду в поліцію.

 — А, ясно… — я зітхнула з полегшенням. Отже, все пояснюється просто, а моя буйна уява вже намалювала казна-що.  — Сподіваюся, вони все тобі відшкодують…

— Так, — він кивнув. — Я теж не хочу йти до поліції, це довго буде вирішуватись. 

— Добре, давай тоді поговоримо про щось хороше, — я усміхнулась. — І вип’ємо трохи вина…   

— Я тільки за, — він переплів наші пальці. — Я дуже радий, що ти не втекла від мене… Ти мені дуже подобаєшся, Ліно. 

— Ти мені теж, — не замислюючись відповіла я. Від цих його слів і дотику в мене по всьому тілу побігли мурашки. — Я ще ніколи такого не відчувала…

— Я думав, що взагалі не здатний щось відчувати. Ну, що ці всі речі, кохання, це все дівчата придумали, — додав Нік. 

 — Мабуть, справжнє кохання все ж існує, — серйозно сказала я.  — Я не вірила, що можна побачити когось і зрозуміти, що це саме та людина, але з тобою трапилося саме так… І я навіть трохи розгублена, хоча раніше стосунки були для мене більше грою…

— Я взагалі, чесно кажучи, не мав стосунків. Ну, серйозних. З тобою у мене це вперше, — він зазирнув мені в очі і торкнувся долонею моєї щоки. — Я весь час думаю про тебе, я до такого взагалі не звик…

Мені було страшенно приємно це чути. Хотілося, щоб ця мить ніколи не закінчувалася, щоб ми дивилися одне одному в очі і трималися за руки…

Але тут я згадала, що обіцяла батькам прийти на ювілей батька і що сама викликалася прийти з Ніком. Чи він захоче? Може, подумає, що знайомитися з батьками ще зарано? 

Але все ж я сказала: 

 — Знаєш, тут у мого тата в суботу ювілей, і нас з тобою запросили на свято… У тебе вийде прийти зі мною? 

— До твоїх батьків? — він був трохи здивований. — Ну, якщо ти мене запрошуєш… Я обовʼязково прийду, — Нік кивнув. — Правда, трохи хвилююсь. А що як я щось не так зроблю чи скажу? Моя українська інколи дивна.

— Нічого страшного, вони знають, що ти жив у Англії, до того ж там буде багато гостей, не думаю, що вони будуть приділяти нам надто багато часу. Привітаємось, вручимо подарунок, а далі будемо вільні… — я хитро усміхнулась. 

— Добре, мені подобається цей план, — він теж усміхнувся. — Значить, у нас вже дійсно прямо серйозні стосунки. Так? 

 — Схоже на те, — я кивнула. — Ну, звісно, якщо ти не вважаєш, що це занадто швидко… Ти не зобов’язаний йти на це свято, якщо не хочеш…

— Я хочу, — він кивнув. — І стосунки серйозні хочу. Ти особлива для мене. Тільки обирати подарунок я сам точно не зможу… — він усміхнувся…

***

Ми з Ніком прекрасно провели вечір. Хоча, назвати це прямо вечором було складно. Все ж, я прийшла додому рано, як і обіцяла. 

 Помітила, що і Аня, і Аліса якісь сонні. 

— Що ви якісь такі сонні? Я ще зранку це помітила, але зараз виглядаєте ще гірше. Ви взагалі спали? Чи втікали з дому? — я насупилась. — Це що, тільки мені треба вночі сидіти тут?...