36. Аліса. "Ми не можемо бути разом"

— Я кохаю тебе, — вирвалось у мене.  — Ти врятував Ангеліну, хоча сам ризикував своїм життям…

Даня виглядав здивованим, коли я це сказала. Він відвів погляд.

— Пробач. Я зрозумів, що ми не можемо бути разом. 

Я дивилася на нього нерозуміюче:

— Чому? Я ж тобі подобаюсь, а ти мені, чому ми не можемо зустрічатися?

— Іди будь ласка. Я не хочу більше про це говорити.

— Тоді хоч скажи, за що ти образився на мене?  — я зрозуміла, що він говорить серйозно і запідозрила, що він відчув, що я відьма… Саша казав про шосте чуття, може і в Дані воно спрацювало в момент небезпеки? І тепер він не хоче мати зі мною нічого спільного…

— Просто ми не можемо бути разом, я це зрозумів, — він дістав мобільний і почав щось в ньому клацати. — За мною зараз приїдуть, тобі краще піти. 

Я відчула сум і відразу, наче горло щось здавило і стало важко дихати. Я так хвилювалася за нього, так старалась йому допомогти, а він сидить і навіть не дивиться на мене, телефон йому важливіший. Схоже, що дійсно знайомство зі мною було для нього просто розвагою, а я. дурна. зізналась йому в коханні… Хотілося простягнути руку і запуляти в нього блискавку, але я стрималася. 

Гордо підняла голову:

 — Ну добре. Як знаєш, — тільки і сказала, повернулась і пішла геть. 

Сподівалася. що він все ж покличе мене чи наздожене і хоча б усе пояснить, може, скаже, що мисливці не мають зустрічатися з дівчатами, чи ще якусь причину, щоб, принаймні, я не думала, що справа в мені. Але він нічого мені не сказав, і лише як відійшла на досить велику відстань, я розплакалась. Ніколи в житті не плакала через хлопців, я взагалі дуже рідко давала волю сльозам, а тут вони котилися й котилися з очей, і я не могла нічого з ними вдіяти. 

Почула шелест крил, і мені на плече приземлився Вуглик. Він тихенько каркнув і почав дзьобом перебирати моє волосся, ніби втішаючи. 

 — Я така дурна, Вуглику, — поскаржилась йому, витираючи сльози рукавом куртки…

Коли вже прийшла додому, то опанувала себе. Я не хотіла, щоб дівчата бачили, в якому я стані. Тому я поводилась, як зазвичай. Більше того, навіть жартувала і захищала наші права на побачення, хоча навіщо мені тепер були побачення, якщо Даня не хотів мене більше бачити? 

І все ж, я за нього переживала. 

Чи стало йому краще? Та отрута, він сам казав, що її так просто не прибрати. 

Я вирішила піти до книги. Тут якраз зараз нікого не було. Зазвичай за книгою сиділа Аня. Я писала Дані, але він мені не відповідав. З іншого боку, і номер мій він чомусь не заблокував. Це було дивно. 

Коли я прийшла до книги, то згадала, як вона вже відкривалася перед нами на потрібних сторінках. 

Я простягнула над нею руки і заплющила очі, зосередившись.

Книга почала гортатись, я чула, як перегортались сторінки. А коли все стихло, розплющила очі і побачила "Закляття пошуку". 

Для нього треба було мати якийсь кулон і мапу. Мапи у мене не було, але можна ж використати мапу в телефоні, думаю? Буду збільшувати масштаб, аж поки не знайду точку!

Кулон  я зняла з шиї, у мене  якраз він був і я сподівалась, що він підійде, у нього був гострий носик якраз щоб вказати на потрібну точку.

Я швидко зібралась. Так, вже була ніч, і мене б ніхто не відпустив. Але мені було все одно. Я мала піти до Дані.

Щойно вийшла на вулицю, Вуглик зірвався з дерева за мною. Ми швидко покинули територію будинку. Я вбила потрібну точку в навігаторі телефону. Це було не дуже далеко. Треба було дійти до кладовища, на якому ми вже бачились, і звідти в інший бік, в приватний сектор, як тут. 

Коли я підійшла до високого паркану перед величезним особняком, я здивувалась. Не знала, що Даня живе в такому місці. Я поглянула на хвіртку. Вже була північ. Мені, може, взагалі не відкриють… Але я все одно натиснула на дзвінок…