35. Ангеліна. Підслухана розмова

Коли я прийшла до своєї кімнати, одразу написала Ніку:

"Куди ти зник? Я тебе шукала і не знайшла, а ще й не могла додзвонитися… У тебе все добре?”

"Пробач, мені подзвонили батьки. Вони невдоволені були, що я пішов на вечірку. Ми довго говорили, а коли я повернувся, тебе не було. Я подумав, що ти на мене образилась". 

“Ні, я не образилась, просто мене викрали… Ну я сама винна, мені не треба було йти тебе шукати, потрібно було чекати всередині приміщення. Але вже все добре, не хвилюйся…”

В цю мить телефон в моїй руці задзвонив. Це був Нік. 

 — Алло, — сказала я.  — Слухаю тебе. 

— Прямо викрали? — здивовано перепитав він. — Мені шкода, пробач… 

 — Ну, мої друзі прийшли на допомогу, і все закінчилось добре, — сказала я, відчуваючи, що зовсім не ображаюся на нього. Його голос діяв на мене якось гіпнотично і змушував усміхатися.  — А ми ще побачимось? 

— Я дуже на це сподіваюсь. Але виходить, я облажався. І не зміг тебе захистити, — він зітхнув.

 — Якби я не пішла сама вночі на пошуки тебе, нічого б не трапилося. Так що це я облажалась. Давай не будемо більше звинувачувати себе… — я зітхнула. — Шкода, що у нас не вийшло втекти, може, повторимо спробу? 

— Які в тебе плани на завтра? — тут же запитав він. 

 — Ну, буду в універі, можна зустрітися там,.. Сходити кудись в кіно чи кафе, але є один нюанс — до темряви я маю бути вдома…

— Це через це викрадення? — він зітхнув. — Родичі тепер не хочуть тебе відпускати? 

 — Ага, наполягають, щоб я у вечірній час була дома, — я не стала уточнювати, що цього вимагають зовсім не мої рідні, а Саша і Аня з Алісою. 

— Ну, їх можна зрозуміти, — погодився він. — Тоді сходимо кудись вдень. Десь о четвертій? До котрої тобі можна? 

 — Думаю, до шостої-сьомої вечора я буду вільна, — я усміхнулась, хоч він і не міг мене бачити. — Буду рада кудись з тобою сходити…

***

Наступного дня ми з дівчатами і Сашею трохи тренувались, а потім, вже ближче до третьої, я збиралась піти на своє побачення, от тільки мені подзвонили батьки. 

— Алло, Ангеліно, ти де пропала? Не пишеш, не дзвониш, батько тобі повідомлення слав, а ти не відповідаєш на них… Як там твоя підготовка до конкурсу? Коли ти повернешся додому?

 — Ой, вибачте, я зовсім з цим конкурсом втратила лік часу, — почала говорити я перше, що спаде на думку. — Як тільки він пройде, так і повернуся. Надалі буду дзвонити і на повідомлення відповідати. обіцяю! 

— У батька ювілей наступних вихідних. Ти маєш приїхати з ночівлею, це не обговорюється, — тут же додала мама.

 — Добре, приїду, — кивнула я. — А можна, я з хлопцем прийду на ювілей? 

— Ну, сподіваюсь, він не з ночівлею прийде? — мама, здається, насупилась. — Ти ж там не з хлопцем живеш, правда?!

 — Ні, він не з ночівлею, просто я хочу вас познайомити, Нік дуже хороший… — затараторила я. 

— А як щодо другого питання?! — продовжила допит вона. 

 — Ні, я з двома подругами, Анею і Алісою. Вони хороші, я вас теж познайомлю… ну, потім колись…

Уявила, як уся наша компанія приходить на ювілей батька і до нас підтягуються різні демони, і мимоволі усміхнулась. Ні, краще поки не запрошувати їх, зберегти здоров’я батьків. 

— Ну добре. А що то за хлопець? Ти не казала, що в тебе зʼявився хлопець! Як довго ви разом?

— Ми недавно познайомились. Він теж навчається в нашому університеті, на психолога, недавно повернувся з-за кордону, де жив з батьками… 

Ми ще доволі довго говорили, я все ніяк не могла завершити розмову. Мама любила поговорити ні про що. Раніше я теж таким страждала, але зараз було не до того. Я мала йти на побачення і вже майже запізнювалась. 

Швидко виїхала на машині, попередивши Сашу. Він взяв з мене слово, що я швидко повернусь. 

Я поїхала на місце зустрічі. Коли зайшла до ресторану, побачила Ніка. Але здається, він говорив по телефону. Я не стала гукати його і тихо пішла в його напрямку. 

А коли підійшла ближче, почула:

— Я вас попередив. Якщо того попередження було недостатньо, далі підуть дії іншого характеру. І після них сухими з води вам не вибратись!