34. Аня. Портал у саду

 — І ніяких винятків ніколи не траплялося? — запитала я в Саші. — Таких, щоб темні сили  допомагали нам?

— Я кажу про свій досвід, — Саша зітхнув. — Деякі відьмаки дійсно заключали договори з демонами, але я не вірю в те, що ті союзи були абсолютно не шкідливими для тих відьмаків. 

 — Тобто демони потім  можуть вимагати щось навзамін за свої послуги? — припустила я. 

— Вони завжди щось беруть. Як мінімум енергію відьмака. Енергія сплітається і тоді людині важче розрізняти добро і зло. Але інколи бувають навіть любовні союзи між демонами та відьмами. Хоча це й не схвалюється.

Я згадала тих демонів, яких встигла побачити за час перебування в Горпининому будинку. 

 — Любовні? Бр-р-р, вони всі якісь страшні і потворні! 

— Вищі демони можуть дуже добре маскуватись. А ті, що вміють зачаровувати жінок, взагалі дуже привабливі. Так само і демонеси. Але це вищі демони, тільки вони так можуть, — сказав Саша.

 — Нічого собі, я й не знала, що таке можливо… А є якісь ознаки, за якими можна визначити, що перед тобою не людина, а демон?

— Якщо демон дуже добре замаскується, то це практично неможливо. Хіба шостим чуттям, або облити його якимось зіллям. Але не будеш же ти обливати кожного зіллям?

— Та так, тоді можна і в психушку загриміти, — я усміхнулась. — Добре, піду я, мабуть, спати. Вже краще вранці на свіжу голову пошукаю в магічній книзі способи боротьби з тими демонюками… І ім’я того, хто за цим усім стоїть…

— Я теж звернусь до свого вчителя, — кивнув Саша. — Того, хто вчив мене, коли бабуся відмовилась. Запитаю, може, він щось порадить, — а потім він раптом додав: — Знаєш, я все одно радий, що ми сходили на ту вечірку. 

 — Мені дуже сподобався наш танець, — тихо сказала я,  дивлячись йому в очі. 

— Мені теж, — він кивнув. — Хоча, я, певно, не мав цього робити… Все ж, ви мої учениці в якомусь сенсі.

 — Але ми ж не робили нічого поганого, — відповіла я, відчуваючи, що червонію. 

— Але я думав про тебе не як про ученицю, — сказав Саша. 

При цих словах моє серце одразу забилося швидше. 

 — Ну, колись ми вже не будемо твоїми ученицями… Коли вже добре оволодіємо своєю силою. Правда? — запитала я. 

— Так, — він кивнув і сковтнув слину. — Колись не будете. 

 — Значить, тоді між нами ніщо не стоятиме, — я облизнула губи. — Ти мені дуже подобаєшся, Сашо…

— Краще не кажи таке дорослому чоловікові вночі, коли ви наодинці, — прошепотів він мені на вухо, але одразу відсторонився. — Іди спати, вже пізно.

 — Так,  — я усміхнулась йому. — Добраніч…

***

Коли серед ночі я прокинулася від відчуття, що хтось мене кличе, першою моєю думкою було, що це лише сон. За вікном йшов дощ, тихенько шумів вітер у гіллі дерев, у коридорі рипнула підлога, ніби там хтось пройшов, але ні, я була впевнена, що всі в домі спали. Це просто старий будинок, у якому час від часу лунають такі дивні звуки…

Я заплющила очі, збираючись знову заснути, але сон не йшов. Немов щось підмивало мене встати з ліжка і вийти на свіже повітря. 

“Я просто вийду в сад і трохи подихаю, бо тут задушливо”, — подумала я і миттю підхопилася з ліжка. 

Пройшла по коридору, слабко освітленому місячним сяйвом, що падало з незаштореного вікна, потім спустилася вниз, ступаючи обережно, щоб сходинки не рипнули під ногами. Відчинила вхідні двері, і в обличчя мені подув свіжий вітерець, напоєний запахом дощу. Втім, дощ уже стих, тільки з дерев час від часу падали краплі. Я вийшла на терасу і задивилася в сад, осяяний місячним світлом, і раптом мені захотілося протерти очі від подиву. Я побачила трохи віддалік між кущів бузку овальну арку, обрамлену тонкими сріблястими лініями. Усередині неї вирувала темрява,  а від самого порталу — адже це, безперечно, був портал — ішов той самий ледве чутний шепіт, який мене й розбудив. Хтось кликав мене на ім’я з цієї темряви, у якій ніби час від часу проскакували дрібні золотаві іскорки, які нагадували зоряне небо…