30. Аліса. В погоні за викрадачами

Я дуже переживала за Ангеліну. З одного боку знала, що Даня, можливо, міг би мені допомогти, а з іншого розуміла, що не можна, щоб він нас викрив.

Я могла б використати Вуглика, але не при Дані. Блін, не треба було його брати, треба було спровадити його… Але я в ту мить просто розгубилася… 

— Даню, а мисливці якось вміють людей відстежувати? — запитала я його. 

 — Так, але для цього потрібна якась річ, що належить цій людині, — сказав він. 

У мене не було нічого, що належало б Ангеліні, хоча… 

— О, шарфик, — я дістала шарфик. — Це її шарфик. Таке підійде? Вона була в ньому. 

 — Так, цілком, — він узяв шарфик, підніс до обличчя і понюхав його, потім заплющив очі, на його обличчі з’явився зосереджений вигляд. 

 — Десь у тому напрямку, — він махнув рукою. — Там багато дерев… Певно, це ліс. Це може бути небезпечно. В лісі багато магічних істот і там можуть бути портали… У мене в рюкзаку є мій арбалет. Але тут я його не дістану, давай доїдемо до лісу. Або краще я поїду сам, а ти лишайся тут. 

 — Давай поїдемо разом, — сказала я.  — Можливо, я якось допоможу, буду дивитися, чи немає нових ворогів чи щось таке…

Я не могла сказати йому про свою силу, але вирішила, що на місці щось придумаю. 

— Ну добре, але там ти будеш триматися позаду, в битву тобі не можна, — сказав Даня, підходячи до крутого чорного мотоциклу і сідаючи на нього. — Сідай швидше і тримайся міцніше. 

 — Так, обов’язково, — кивнула я і сіла позад нього, обійнявши Даню за талію. 

Мотоцикл швидко зірвався з місця і ми поїхали дорогою в сторону лісу. Приїхали хвилин за сім-десять.

Даня припаркував мотоцикл прямо біля лісосмуги.

— Її запах сильніший, ми рухаємось в правильному напрямку, — сказав він. — Може, все ж лишишся тут, біля мотоциклу? Це вже може бути не якийсь привид. У мене погане передчуття.

 — Я краще буду десь поруч з тобою, — швидко сказала я. — Так мені буде спокійніше, та й тобі теж.. І в разі чого я зможу покликати на допомогу…

— Це може бути щось потойбічне, я відчуваю це. А тоді це для тебе може бути небезпечно, — він торкнувся моєї долоні. — Я не хочу, щоб ти потрапила під перехресний вогонь. 

  — Я буду дуже обережна, — сказала я, дивлячись йому в очі. 

— Добре. Але тримайся позаду, як обіцяла, — він зітхнув. — Ходімо, здається, вони зупинились. У нас якраз є можливість їх наздогнати. 

Я кивнула і ми побігли вглиб лісосмуги. Вуглик летів не так близько до мене, як зазвичай. Він був розумним птахом і знав, що Даня для нього дещо небезпечний, тому і тримався на відстані. 

Я подумала, що раптом що то зможу якось вирубити Даню і допомогти Ангеліні, ну, це в крайньому випадку. Можливо, все ще обійдеться. Поки ми бігли, я скинула Ані мою мітку геолокації, яка мала онлайн показувати їй, де я і куди рухаюсь. Сподівалась, що вона додумається, що з цим робити, по дзвонити їй чи пояснювати щось в повідомленні у мене не було часу. 

Раптом  Даня зупинився.

— Все, вони дуже близько, буквально за тими деревами, — прошепотів він. — Стій тут. 

 — Будь обережний, — прошепотіла я.

— Я сильний, не переживай. Я спадкоємець великого клану мисливців, — він подався вперед і швидко торкнувся губами  моїх губ. 

Я відчула, що моє серце забилося швидко-швидко. Здається, я закохалася в нього по самі вуха, і байдуже, що мисливці ворогують з відьмами… Мовчки кивнула, виглядаючи Вуглика. який перелетів з гілки на гілку на сусідньому дереві. 

— Пообіцяй не виходити звідси, — він серйозно поглянув на мене. 

 — Обіцяю, — сказала я.  Почувалась, як на голках, бо не бачила, хто викрав Ангеліну. Якби ж Дані не було тут, я одразу б пустила в хід блискавки і визволила її…

— Добре, тоді я пішов, памʼятай, ти обіцяла… — сказав він і побіг далі. А я заплющила очі і уявила, що переношусь у тіло Вуглика. 

І от я вже дивилася на навколишній світ з висоти пташиного польоту…