29. Аня. "Я відчуваю її"

Я побачила трохи віддалік Алісу з Данею, а Ангеліни не було видно ніде. 

 — Здається, Ангеліна кудись пішла, — сказала я Саші. — Треба її знайти!

— Подзвони їй, може вона до вбиральні пішла? — запитав він. 

Я кивнула, дістала телефон і стала набирати номер Ангеліни. Почула кілька довгих гудків, а потім відразу короткі, ніби вона скинула виклик. 

 — Що за… — я пішла до Аліси з її хлопцем і запитала, наблизившись до них: — Ви бачили Ангеліну? І Ніка? 

— Я щойно бачила, як вона виходила, — відповіла Аліса. — Але Ніка ніби там не було…

— Вона була сама? Чи ще з кимось? — Саша напружився. 

 — Здається сама, — відповів Даня, який досі мовчав. — А що трапилось? Чому ви так хвилюєтесь? Вона повнолітня наче…

— Все ж, вона дівчина, — сказав Саша. — І мені як молодша сестра. Я переживаю. Дівчата під моєю відповідальністю. 

 — Тоді давайте вийдемо і пошукаємо її, — сказав Даня. — Думаю, вона зараз знайдеться, може пішла попудрити носика, або усамітнилася десь зі своїм хлопцем…

 — Так, ходімо, — я побігла до виходу, а вслід за мною й інші. Але там було порожньо.  Нікого ми не побачили. Ангеліна ніби крізь землю провалилась.  Як це було невчасно, такий гарний вечір, і на тобі! Від неї постійно проблеми…

 — А це не її шарфик? — Аліса, що вийшла за мною, підняла з землі легку блакитну накидку.

 — Так, — кивнула я. — Її… Що робити, поліцію викликати? 

Якби зараз не було поруч Дані, було б простіше. Покликати Вуглика, спробувати відчути, де знаходиться пропажа. Але при ньому ми мали поводитися як звичайні люди, а не як відьми. 

— Так, певно, зараз ми цим займемось. Даню ,— Саша поглянув на Даню. — Певно, ми підемо, займемось цим. А тобі краще піти додому. Або залишайся на вечірці. В будь-якому випадку Аню і Алісу я забираю з собою.

 — Може, я теж зможу чимось допомогти, — Даня явно не збирався нікуди йти.  — Треба обійти територію університету і подивитися скрізь, ми маємо зустріти або Ангеліну, або Ніка. 

Саша красномовно поглянув на Алісу і ледь помітно кивнув в сторону Дані. 

Певно, хотів, щоб вона сама його спровадила. 

Але Аліса не стала.

— Може, ми з Данею підемо в один бік, а ви — в інший? Наприклад, ми оглянемо територію, а ви саму будівлю? — запитала вона.

 — Добре, — махнув рукою Саша. — Розійдемося в різні боки, так буде більше користі!

Аліса кивнула і потягнула Даню за руку в бік під’їздної алеї, де вони швидко зникли в темряві. 

 — Що будемо робити? — я притиснула до грудей шарфик, який ще зберігав аромат парфумів Ангеліни.  — Аліса, коли Даня поруч, не зможе дивитися очима Вуглика…

— Може, вона придумає , як його позбутись, — він насупився. — Не розумію, чому вона так вчинила…  В будь-якому разі… Аню, ти наш сенсор. Спробуй відчути Ангеліну. Ви всі насправді звʼязані, бо ви розділили на трьох силу однієї відьми, — 

 — Добре, зараз спробую… — я заплющила очі і зосередилась. Раптом на мене накотила паніка, немов мені щось накинули на голову, було нічого не видно і важко дихати, я скрикнула й розплющила очі. Побачила стурбоване обличчя Саші і видихнула:

 — Схоже, її викрали… Але я не бачила, хто. я взагалі нічого не бачила, відчула тільки її емоції, розгубленість і страх…

— Ти не відчуваєш, де вона? Хоча б напрямок. Ти вже робила так, коли ми шукали портал, спробуй зосередитись. 

 — Добре, — я ковтнула слину. Було страшно знову  пережити ті відчуття, але я мусила. Знову заплющила очі і зосередилась. Тепер мені здавалося, що я відчуваю рух, гуркіт двигуна…  І запах лісу, хвої…

— Наскльки вона далеко? 

 — Здається, не дуже далеко, її привезли до лісу… — сказала я не дуже впевнено. —  Але для чого? Хочуть провести якийсь ритуал? 

— Не знаю, требаа знайти її якомога швидше… Ходімо, заберемо Алісу, вона теж нам потрібна….