22. Ангеліна. Романтичне побачення

Я востаннє поглянула на себе у дзеркало і залишилася задоволена побаченим. Взяла свої улюблені парфуми і покрутилася в хмаринці аромату. Тепер точно все ідеально!

Та коли вже зібралась виходити з будинку, мене перестріли Аня і Саша. Вони останнім часом постійно тусили разом, тільки що за ручки не трималися. А може, й трималися, коли ми з Алісою їх не бачили…

 — Ти кудись ідеш? — запитала в мене Аня. — Скоро вже вечір, раджу не затримуватися, щоб не було проблем…

— Так, на зустріч еее…  З подругою, — я подумала, що правильна Аня може ще нажалітись Саші і той не пустить мене на побачення.

 — А, ясно, але не затримуйся, — сказала Аня. — Як тільки почне темніти, повертайся додому. 

— Ага, повернусь, — я кивнула. — Ну, піду, не люблю запізнюватись.

 — Добре, — кивнула Аня. 

Я вийшла з будинку, сіла за кермо, радіючи, що маю свою автівку і не потрібно морочитися з викликанням таксі, і вже незабаром під’їздила до призначеного місця зустрічі. 

Ніка побачила ще здалеку, та як його було не побачити, він ніби випромінював якісь флюїди, всі зустрічні дівчата озиралися на нього. Я подумала, що мені пощастило зустріти такого особливого хлопця. Хоча я й сама була особлива, з самооцінкою у мене все було добре. Ми недарма знайшли одне одного…

Я припаркувалася на стоянці, вийшла з машини і помахала йому. 

Нік усміхнувся і підійшов до мене, вручивши мені красиву темно-червону троянду і чмокнувши мене в щоку.

— Привіт, ти така гарна сьогодні… 

 — Привіт, дякую, — я взяла квітку і вдихнула її аромат. — Куди йдемо? 

— Ми планували в кафе, а потім прогулятись? — він узяв мене за руку. — Я пошукав в пошуку в інтернеті, тут є декілька прикольних кафе.

 — Так, ходімо, — я усміхнулась. Від дотику його руки до моєї долоні по всьому моєму тілу ніби розбіглися мурашки. Ще ніколи такого не відчувала одразу після знайомства з хлопцем. Було таке відчуття, немов ми були знайомі дуже давно, а тепер знову зустрілися…

*** 

Ми пішли гуляти на набережну. Тут було так гарно, але прохолодно. Я вдягнулась в досить легку блакитну сукню, яка підкреслювала колір моїх очей, і тому коли подув вечірній вітерець, то тіло вкрилось сиротами. 

Але Нік був дуже уважним. Він зняв з себе піджак і накинув мені на плечі. 

— Як відчував, що він знадобиться, — він усміхнувся. 

 — Дякую, ти такий милий, — я усміхнулась йому у відповідь. — А де ти раніше жив, у якому місті? 

— Я жив в Англії. Маленьке містечко Бродстейрс, його і на карті важко знайти. Від Лондона три-чотири години їзди, — відповів він. — Але мої батьки українці. Я мав називатись Микола, але там, де я жив, це дуже довге імʼя, їм важко вимовляти було, тож всі звали мене Нік. 

 — Ясно, тобі мабуть складно звикати до наших українських реалій… — я відчула, що деякі слова він вживає трохи штучно, ніби все правильно, але в розмовній мові так не говорять. Але це не дратувало, а навпаки здавалося якоюсь його “родзинкою”.  — Але я можу тобі все розповісти і показати…

— Це було б прекрасно, — кивнув він. Ми якраз підійшли до дороги, щоб перейти на інший бік вулиці, де була кафешка, в яку ми збирались піти повечеряти, коли раптом практично біля нас в якихось сантиметрах пʼяти пролетіла машина. Але я і зрозуміти це не встигла, бо Нік обійняв мене і відвернув від дороги швидше за ту машину… Серце у мене одразу забилось швидко-швидко… Це він що щойно, врятував моє життя?...

 — Тепер я буду в тебе в боргу, — сказала я, дивлячись йому в очі, і ледь облизнула губи.

— Можеш віддати борг, якщо дозволиш мені зараз поцілувати тебе, — прошепотів він мені в губи…