21. Аліса. "Ти не зло"

Я побачила, що дівчинка, коли в неї влучила стріла, раптом почала ставати прозорою. 

— Що відбувається? Що зі мною? — на її очі наавернулись сльози. 

— Ти йдеш в небуття, — відповів хлопець холодним тоном. — Туди, де і маєш бути, бо ти привид. 

Я підбігла до неї, хотіла обійняти, але побачила, що мої руки проходять крізь неї, мені стало страшно, і я відсахнулась.

— Не залишай мене… — прошепотіла дівчинка слабким голосом. — Мама і тато мене залишили, всі залишили… 

 — Навіщо ти це зробив? — сердито глянула я на хлопця. — Чим вона тобі заважала?

— Вона — привид. Рано чи пізно потойбіччя візьме над нею гору і вона зробить все, аби тільки проіснувати в цьому світі трохи довше. І людям буде шкодити. Я мав знешкодити її зараз, поки вона слабка, — відповів він. 

 — Все одно це неправильно! — я схилилася над дівчинкою, яка вже була зовсім прозора, через її тіло просвічували плити підлоги. 

— Мені страшно і холодно… — вона поглянула на мене, її очі, здавалось, були повні сліз. 

 — Ти скоро побачиш тата і маму, — прошепотіла я, дивлячись на неї. Не була впевнена, що так і буде, бо я нічого не знала про потойбічний світ. Але мені хотілося її заспокоїти. 

— Правда? — тихо запитала вона, коли вже майже зникла. 

 — Так, — кивнула я. — Обов’язково! 

В цю мить вона зовсім зникла. Я перестала відчувати її присутність ще за пару секунд після того, як вона зникла. 

Потім перевела погляд на хлопця з арбалетом. Він замислено дивився на мене.

 — Ти що, теж чаклун? — запитала я, непривітно розглядаючи його. 

Він скривився.

— Ненавиджу чаклунів. 

Чим далі. тим мені все більш ставало неясно. Був би поряд Саша, він би дав якусь пораду. А так навіть Вуглик десь зник. Треба було якось позбутися цього типа і йти додому, може, влупити його блискавками? 

— А ти що, чаклунка? — раптом запитав він, уважно дивлячись на мене і трохи стиснувши арбалет в руці. 

 — З чого ти взяв? Через мій одяг? — я пирхнула, вдаючи, що мені смішно, хоча насправді було трохи не по собі. 

— Ти перша запитала мене про чаклунів. Тому і запитав, — відповів він і підняв арбалет, наводячи його на мене. — Хто ти? 

 — Просто людина, — я розвела руками. — А ти хто?

Він пирхнув. 

— Ти якась надто смілива, як для “просто людини”. Я тут на тебе арбалет навів, а тобі ніби пофіг. 

 — А чому я маю тебе боятися? Ти лише з дітьми і вмієш воювати! — я ніби й розуміла, що не зовсім правильно провокувати того, хто цілиться у тебе, але надто вже він мене бісив своєю зверхністю. Теж мені, пуп землі, купив, мабуть, цю іграшку на Тему і вдає з себе якогось мисливця на привидів! 

— Дурепа, — буркнув він і опустив арбалет. — Все ж, ти людина. Я ж тебе понюхав. Ти не зло.

 — Ти що, розрізняєш зло нюхом? Як собака, що шукає наркотики? — засміялась я. — Кумедно! 

— Сама ти собака! — сказав хлопець. — Мої сенсорні здібності найкраще розкрриваються саме через аромат. 

 — То ти екстрасенс! — здогадалась я.  — Вони теж з привидами спілкуються!

— Ні, я не маю таких здібностей, як у екстрасенсів. Не бачу майбутнє чи щось таке, — він похитав головою і оглянув мене з голови до ніг. — Будь обережна. І краще не ходи на кладовища вночі і рано зранку. Хай у тебе є сенсорські здібності, це може бути надто небезпечно. Цей привид не був небезпечний, але є і небезпечні привиди. Вони залюбки заселяться в сильне людське тіло. 

 — Нічого собі, я думала, це лише вигадки! — я похитала головою.  — І що тоді робити, якщо твоє тіло захопив привид?

 — Тоді ти вже скоріш за все нічого не вдієш, — сказав хлопець. — Ну, я пішов, у мене ще багато роботи, а ти теж іди додому!

З цими словами він розвернувся і вийшов зі склепу. 

Я теж вирішила, що мені вже пора повертатися. Коли виходила за цвинтарну огорожу, з дерева злетів Вуглик і сів мені на плече. 

 — Добре, що ти тут, бо я злякалася, що той тип з арбалетом і тебе може підстрелити. Він якийсь підозрілий… — сказала я ворону. 

Вуглик каркнув, ніби погоджуючись зі мною, і ми разом з ним поспішили до нашого будинку…