20. Аліса. Хлопець з арбалетом

Мені сьогодні дуже погано спалось. Коли я була вдома, то в такі дні ходила на кладовище. Я любила це спокійне місце. Воно взагалі для мене не було страшним, як ото зазвичай його зображали в жахастиках. У кожного кладовища завжди є своя естетика. Купа цікавих скульптур, особливо, якщо йти на старе кладовище. 

Але я розуміла, що якщо я зараз вночі скажу Саші “Гей, у мене зараз такий настрій, що  я хочу прогулятись на кладовищі, як роблю це зазвичай в такі дні”, то він покрутить пальцем біля скроні, як і мої любі родичі.

Ті мені навіть не писали і не дзвонили. 

Аня постійно розмовляла зі своєю бабусею по телефону. Ангеліна також періодично бурчала на батьків, розмовляючи з ними.

Мені ніхто не дзвонив. Не те щоб я прямо так бажала, щоб предки діставали мене, але інколи мені здавалось, що їм взагалі на мене все одно. Ну, у них було багато дітей. 

Пофіг. Не варто про це думати.

Я зібралась і дуже тихо вийшла з будинку. Вуглик вже повністю одужав, тож він, щойно побачив мене, зірвався з дерева і полетів за мною. 

Ми якраз жили недалеко від найстарішого кладовища в Києві, Байкового. 

На вулиці було абсолютно порожньо і тихо. 

Дорога зайняла хвилин двадцять, ну, я не особливо поспішала. 

На кладовищі було затишно. Мені завжди тут було затишно. Може тому що тут було багато якоїсь потойбічної енергії, не знаю. 

Коли я йшла поміж склепів, раптом почула з одного з них тихе схлипування. 

Здається, це був дитячий голос.

Я одразу пішла до того склепу і відчинила двері.

Побачила на лавці маленьку дівчинку, може, їй було років шість. Вона закрила обличчя руками і тихо схлипувала.

Я підійшла ближче до неї:

— Привіт, ти тут сама? Заблукала? — запитала я обережно. 

— Так, — відповіла дівчинка. 

— Твої батьки, певно, переживають… Ти знаєш своє прізвище? Я можу зараз подзвонити в поліцію і вони відвезуть тебе додому. 

— Не знаю… —  тихо сказала вона.

В цю мить я почула, як двері склепу відчиняються і одразу напружилась. А дівчинка підбігла до мене і заховалась за мою спину.  

До склепу зайшов молодий хлопець, брюнет, його волосся було кольору пірʼя Вуглика, чорне і блискуче. У нього були темно-зелені очі. А в руках він тримав маленький арбалет. Крихітний, не такий як у фільмах, розміром з револьвер. 

Він направив арбалет в мій бік. 

— Відійди від дівчинки, — скомандував грубо. 

 — І не подумаю! — вигукнула я. — Ти що, придурок, з дітьми воювати?

— Це не людина, — він насупився. — Йди геть, тобі не можна взагалі тут бути. Це небезпечно. 

— Він вбив мою маму! — тут же вигукнула дівчинка і заплакала, ховаючись за мене повністю. 

 — Не бійся, я тебе захищу, — сказала я малій  і виставила вперед руки, загрозливо дивлячись на хлопця з арбалетом: — Якщо не хочеш неприємностей, краще тобі забратися звідси! 

— Ти що, теж потойбічна тварюка? — він насупився, вмить опинившись прямо біля мене.

Я відчула, як він вдихає повітря біля моєї шиї, але ж я зовсім не встигла зреагувати…

— Ти пахнеш, як людина, — прошепотів він мені на вухо. 

Слова про “потойбічних тварюк” на мить мене загальмували, і я не випустила в нього блискавки. Може, він такий же відьмак, як і ми? І теж бореться з різними монстрами? Але до чого тут ця дитина?

 — Ти Сашу знаєш? — запитала я недовірливо, подумавши, що, якщо він чаклун, то має бути знайомий з нашим наставником. 

— Якого ще Сашу? — запита він у відповідь. 

— Він вбивця, — пропищала дівчинка тим часом. — Захисти мене, ти обіцяла…  

 — Привидам не місце в цьому світі, — сказав хлопець і раптом знову підняв свій арбалет. 

І вистрілив прямо в дівчинку, вона була надто близько до нас, я не встигла нічого зробити…