17. Аліса. У тілі ворона

Ми з Ангеліною і Сашею якраз вирішили перекусити, коли раптом Вуглик, який тільки-тільки почав літати після поранення, зіскочив зі своєї лежанки і злетів прямо в будинку, підлітаючи до вікна. 

— З ним щось не те, — сказала я. — Він хоче на вулицю. Може, щось сталось… Він дуже схвильований, це схоже на те, як він тоді привів нас до порталу.

 — Це ми тепер щодня маємо через нього влаштовувати пробіжки вулицями? — невдоволено запитала Ангеліна. — Може в нього просто шлюбний період? Хоче знайти собі ворониху, чи як там самки ворона називаються…

— Минулого разу він не просто так нас підняв, — я насупилась. — Без Вуглика ми взагалі не орієнтуємось, ти б мала вже це помітити. Він відчуває магію. І наразі навіть краще за Аню, яка по ходу має якусь сенсорну силу. 

— Так, — підтримав мене Саша. — Ми маємо йти, бо вже темніє, а Аня досі не повернулася. Якщо десь там відкрився портал і звідти суне якась нечисть, вона може бути в небезпеці…

— Ходімо швидше! Сподіваюсь, це недалеко… 

Ми вийшли з будинку, Вуглик підлетів до машини Ангеліни і сів на неї. 

 — Нам треба їхати? — Ангеліна поглянула на мене. 

А ворон каркнув. Ми сіли в машину, Ангеліна була за кермом. І Вуглик швидко полетів вперед.

Ми поїхали за ним. Я навіть не думала, що мій ворон може так швидко летіти. Треба буде почитати про воронів… Чи це все тому що він — фамільяр, а не простий ворон? 

Ми їхали хвилин двадцять, аж поки не звернули в якийсь провулок і не побачили портал.

А біля порталу в руках у якогось блідого, майже синього, мужика була наша Аня.

Вона відчайдушно відбивалася, а він був сильніший, тож тягнув її у напрямку порталу. Ще  зовсім трохи — і вони обоє зникли б у ньому… 

Я направила руки в їхню сторону, але Саша мене зупинив:

— Ти можеш зачепити Аню!

— І що ти пропонуєш?! — вигукнула я. 

А потім згадала, як бачила все очима Вуглика. А що як… Він тоді міг атакувати ворога.

— Аню, тримайся! — вигукнув Саша. — Ангеліно, спробуй “вдягти” її в щит, у бабусі був такий прийом, а щит у тебе…

— Але я не знаю… — Ангеліна розгубилась.

Часу не було. Я ще це не практикувала, але чомусь була впевнена, що це можливо. Ворог не підпустить мене з блискавками до себе, а от Вуглика він зовсім не боїться.

Я заплющила очі і зосередилась, намагаючись увійти в тіло мого ворона. А потім розплющила очі і побачила все з висоти пташиного польоту.

Летіти було так дивно, але я почувалася максимально вільною…

Спікірувала вниз, намагаючись згадати відчуття, коли я формувала мої блискавки… Зараз у мене не було рук, але були лапки, і саме в них я сформувала сферу з них.

Ворог розгубився і коли блискавка полетіла в нього, на якусь мить відпустив Аню.

Тоді Саша швидко опинився біля неї і підхопив на руки.

Ворог спробував знову перехопити Аню, а коли не вийшло, звернув увагу на застиглу від жаху Ангеліну і миттєво опинився біля неї.

Ангеліна змогла принаймні застосувати щит і він не зміг її торкнутись. Тоді Саша направив на нього блискавки і ворог не зміг ухилитись. Однак це не було смертельне поранення, він кинувся до порталу. 

Треба було добити його…

Я кинулась за ним в піке і знову захотіла застосувати силу, але раптом відчула слабкість і запамороченість в голові. 

Ні, тільки не це… Якщо я зараз зникну з цього тіла, Вуглик може і розбитись!...