16. Аня. Фатальна помилка

Поки ще не звечоріло, мені треба було поїхати до бабусі і привезти деякі речі, без яких я почувалася некомфортно. Це і моя улюблена рожева піжама, і ведмедик, якого подарувала мені мама, і який завжди сидів на тумбочці біля ліжка, і моя чашка…Звісно, можна все купити нове, але мені хотілося оточити себе звичними речами, тому я сказала Саші, що поїду ненадовго додому, поговорю з бабусею і швидко повенусь. 

 — Дивись не затримуйся надто довго, ти знаєш. що темрява для вас небезпечна, коли ви поодинці, — нагадав він. 

 — Так, я пам’ятаю… А де Ангеліна? Щось її не видно… Алісу я щойно бачила, вона дивилась телевізор, а Ангеліна десь зникла…

— Вона пішла на зустріч з подругою, — сказав Саша. — Певно, скоро буде, бо пішла вже дві години тому. 

 — Зрозуміло… Тоді я візьму таксі, щоб швидше було…

Попрощавшись з ним, я вийшла з будинку. Відразу за порогом зупинилася, заплющила очі і прислухалась до своїх відчуттів — чи немає нічого підозрілого? Та ніби все було гаразд. Якщо злі сили і стежили за нами, то зараз вони причаїлись і не давали про себе знати. 

Я сіла в машину. яка швидко під’їхаладо будинку і назвала адресу нашої з бабусею квартири. Таксі поїхало дуже швидко, наскільки дозволяли правила дорожнього руху в місті,  видно, водій добре знав усі провулкиі і двори, і  домчав мене до місця призначення навіть швидше, ніж я сподівалась. 

Коли я увійшла до нашої квартири, бабуся тут же визирнула зі своєї кімнати. Вона виглядала занепокоєною. 

 — Аню, люба, хіба так можна? — стала докоряти мені вона. — Я дуже хвилювалась за тебе. Може, ти передумаєш і не поїдеш нікуди? 

 — Я вже пообіцяла подругам, — сказала я. — Але думаю, що скоро я повернусь додому. Не хвилюйся, бабусю, зі мною все добре, справді…

— І все ж… — вона зітхнула. — Мені здається, тобі краще жити зі мною. 

 — Я й буду жити з тобою, це просто практика, ти, як навчалася в виші, теж їздила на практику, хіба ні? Ти сама розповідала…

— Але хіба практика не в місті? — перепитала вона. — Навіщо тобі десь жити, якщо ти можеш повертатись додому? 

 — Це фольклорна практика, — тут же викрутилась я. — Який у місті фольклор? Ми поїдемо в село, щоб там збирати пісні, легенди і тому подібне…

— Зрозуміло. Але ж це на день? — перепитала вона. — Скільки можна в одному селі збирати щось… Чи на скільки? 

— На тиждень, або на два… Ми в кількох селах побуваємо. це цікаво, ти ж знаєш, як важливо для історика дізнатися про минуле, побачити різні старі речі… — я думала, що треба було сказати, що я їду на розкопки, але вже ляпнула про фольклор, то так і буде, зрештою, я не збрехала так уже на сто відсотків, бо хіба вивчення  заклинань це не є свого роду народною творчістю?  — Нас троє поїде, так що ти не хвилююся…

— Ну добре… Але все ж я все одно хвилююсь, — вона зітхнула. 

 — Я щовечора дзвонитиму тобі і розповідатиму, як минув мій день. А зараз я зберу речі для поїздки…

***

Я зібрала речі в валізу, але бабуся все не відпускала мене, вирішивши нагодувати на дорогу, потім розпитавши про моїх подруг і про всяк випадок взявши і їхні номери телефонів ( якщо раптом не зможе додзвонитися до мене). Одним словом, поки вийшла з під’їзду, вже почало смеркатися…

Я заспокоїла себе тим, що все ж ще не темно. і сюди я доїхала швидко, то й на зворотному шляху нічого зі мною не трапиться, скоро я буду під захистом магічних оберегів будинку Горпини. Сидітиму у великому кріслі-гойдалці, вкрившись пледом, питиму темле какао і гортатиму якусь старовинну книгу…

Несподівано для себе я зрозуміла, що у будинку Горпини, в якому я провела лише одну ніч, мені стає затишніше і краще, ніж у власному домі, де я прожила все життя. Це було якось дивно. Може, якась частинка свідомості відьми переселилась у мене і навіює мені ці думки? 

Поки я розмірковувала над цим, біля мене загальмувало таксі. Водій, чоловік невизначеного віку, в бейсболці, насунутій на очі і темних окулярах, відчинив дверцята. і я сіла на переднє сидіння. Назвала адресу, радіючи, що хоч і вже вечоріє, зі мною нічого поганого не сталося. Може, вся та нечисть, отримавши відкоша, тепер вирішила триматися від нас подалі? Було б добре, бо все ж я не хотіла пропускати пари, навчання було дуже важливим для мене…

Таксі їхало швидко, за вікном миготіли ліхтарі і рекламні вивіски, і раптом я зрозуміла, що ми їдемо зовсім не в напрямку будинку Горпини, а на виїзд з міста. 

 — Вибачте, але, здається. ви щось наплутали… — звернулась я до водія. 

Він нічого не сказав, навіть не поглянув у мій бік, а тільки додав газу, машина помчала так швидко, що навколишній ландшафт зливався в якусь розмиту пляму. І тут мені стало по-справжньому страшно від думки, що, може, це зовсім і не таксист, а хтось із тих, хто полює за нами. Я явно недооцінила їхню підступність…