15. Ангеліна. Бажання здійснюються?

Коли ми повернулись до будинку, Аліса з Вугликом пішла до своєї кімнати. Аня почала щось розпитувати Сашу про ті заклинання, які нам показала книга, але мені було нудно те слухати і тим паче нудно було дивитись, як Аня пускає слину на Сашу. 

Я вирішила теж собі поглянути на книгу заклинань. Зараз в кімнаті з книгою не було нікого і я могла спокійно її почитати.

Однак, коли я торкнулась її, її сторінки, як і минулого разу, почали гортатись самі, і розкрились на якійсь мапі. Коли я пригледілась до мапи, то зрозуміла, що це карта Києва. І що одна з точок на ній світиться якимось червоним вогнем. Я торкнулась пальцем точки і карта прямо як на телефоні чи планшеті змінила масштаб, ніби наблизивши точку. І тоді я зрозуміла, що мені показувало мій університет. А червоний вогонь склався в форму серця. 

Невже книга тоді почула моє бажання закохати в себе Станіслава Михайловича.

— І що мені треба зробити, щоб його закохати? — запитала я пошепки і торкнулась червоного вогняного серця на карті. Від нього до моїх пальців пішло тепло і я раптом зрозуміла: я маю йти туди. Прямо зараз. Хоч сьогодні і був вихідний. Може, вони з друзями щось там влаштували, якусь вечірку?

Я закрила книгу і швидко пішла вниз. У вітальні зіштовхнулась з Сашею. 

— Куди ти йдеш? — запитав він. 

Авжеж, я не могла зізнатись, що використала книгу у власних цілях. 

— Я зовсім забула, що маю сьогодні зустріч з подругою, — відповіла спокійно. — Ми ж тут не бранки, ти сам казав, що ми будемо ходити в університет і по своїх справах, коли нам буде треба.

 — Так, але не забувай, що до настання вечора ти маєш повернутися, бо ввечері, коли сили зла активізуються, ви повинні триматися разом, — почав повчати він. 

— Добре-добре, авжеж, я повернусь, — я закивала. — Я побігла, бувай! — і швидко пішла до виходу. 

Сіла в машину і поїхала до універу. Може, це була і дурість, але ж книга показала, що там моє кохання. 

 Коли приїхала, на перший погляд здалося, що універ порожній. Підійшла до дверей. Там було теж зачинено. Я зітхнула і пішла назад, паралельно відкривши інстаграм, але коли виходила з території універу, то раптом зіштовхнулась з кимось.

— Куди йдеш, очі відкрий! — буркнула, відриваючись від телефону, аж раптом зустрілась поглядом з поглядом глибоких зелених, як смарагди, очей. 

Хлопець був високим, чорнявим і таким красивим, ніби з іншого світу, я аж дар мови втратила і, здається, одразу почервоніла.

Він усміхнувся до мене:

 — Привіт, красуне! Задивився на тебе, вибач… 

— Ой, та нічого… — я заусміхалась. — Я сама така незграбна…  А ти тут вчишся?  Я тебе тут не бачила…

 — Недавно перевівся, ще нікого тут не знаю… Може. покажеш мені універ? — запитав він.  — До речі. мене звуть Нік, а тебе? 

— Я Ангеліна, можна просто Ліна, і так, можу все показати… Правда, тут зараз нікого нема… — заметушилась я. — Тож хіба по території можемо походити. 

 — Давай, — сказав він. — А ти на кого навчаєшся?

— На дизайнера, — відповіла я. — А ти? Ходімо, я тобі все покажу! — я пішла вглиб території. 

 — А я на психолога, — відповів Нік.  — Тут у вас відбуваються якісь вечори? 

— Ти маєш на увазі вечірки? — я усміхнулась. — Так, у нас їх повно! 

 — А, точно, вечірки, — Нік кивнув. — Круто, сходимо колись разом? 

— Ти що, іноземець? Ніби дуже добре розмовляєш українською? — я засміялась. 

 — У мене батьки працювали за кордоном і я якийсь час там жив, — зізнався він. — Тому іноді плутаю мови. 

— Наступної пʼятниці в універі буде вечірка на честь початку семестру. Можемо піти разом, — сказала я. Він був дуже симпатичний, він мені одразу сподобався. — Можу дати тобі свій номер, якщо хочеш. 

 — Так, давай обміняємося телефонами,  — він кивнув. — Знаєш, я дуже радий, що тебе зустрів. 

— Я теж, — я дістала мобільний і продиктувала йому свій телефон. Потім він зробив виклик мені і у мене висвітився його номер…