13. Аня. Порятунок Вуглика

Я озирнулася на Алісу:

— Може, відправити Вуглика на розвідку?

— Але він не розмовляє, щоб щось нам пояснити… Хоча… У мене з ним сильний звʼязок. Я думаю, що я зможу відчути те, що відчуває він, а може і побачити.

 — Спробуй уявити, що ти — це він, може. якраз зможеш побачити все його очима?  — сказала я.  — Бо я лише відчуваю холод… Що б це могло значити… Може. за нами полюють тепер якісь вампіри?

— Ну зараз спробую, — Аліса заплющила очі. Якийсь час вона просто супилась, аж раптом розплющила очі: — Прикол! Я побачила цей дім з висоти дерева! Значить, це можливо. Але куди мені його відправляти? Я ж не відчуваю той холод… 

 — Зараз я спробую зосередитись… — я заплющила очі і стала чекати, з якого боку на мене подме холодний вітер. — Якщо стояти так. як я стою зараз, то холодний подув я відчула з правого боку… Тобто, коли прикинути сторони світу. це буде схід…. Правильно, Сашо? — я повернулася до хлопця. 

Подумала, що дивно те, що він не говорить ніякої власної думки, лише стежить за нами. Може, в цьому й полягає його місія? Не навчати нас, а спостерігати, як ми самі здобуваємо знання і в разі чого спрямовувати на правильний шлях. 

— Так, — кивнув він. — Це схід. Ви молодці, коли дивлюсь на вас, у мене прямо ностальгія. Але мене ця книга не слухається, — Саша зітхнув.

 — Може, вона тільки дівчат слухається, — припустила Ангеліна.  — А ти як навчався? Якщо бабуся тебе не вчила…

— Ну, бабуся вчила мене тільки керувати магією. А до книги допуску в мене особливого не було на той час. Я взагалі думав, вона може мати тільки одного власника. І чесно кажучи, сподівався, що незважаючи на те, що я хлопець, врешті-решт бабуся віддасть її мені. 

 — Шкода, — зітхнула я. А потім обернулася до Аліси: — Хай Вуглик летить на схід, можливо, він знайде той портал…

— Добре, — Аліса кивнула і заплющила очі. 

Я поглянула у вікно і побачила, що Вуглик злетів з дерева і полетів на схід, куди до цього вказав Саша.

Якусь мить Аліса стояла так, а потім різко розплющила очі:

— Це зовсім недалеко! Не більше двох кілометрів на схід!

 — Можемо поїхати на моїй машині, — запропонувала Ангеліна. 

Раптом Аліса зморщилась, схопившись за руку. І ми побачили на її передпліччі кров. 

— Ай! Що це таке?! — вигукнула вона. 

 — Вуглика поранили? — я відчула, як моє серце шалено закалатало в грудях. 

— Я бачила, як в нього летіло щось, але ж він птах… Він мав ухилитись! Швидко! Ми маємо швидко доїхати до нього! — Аліса кинулась до сходів вниз. 

Ми всі побігли слідом за нею, Саша лише на ходу пробурмотів якесь закляття, і двері за нами самі замкнулись. 

Ангеліна сіла за кермо, а ми всі повантажились в машину. 

 — Які координати, куди нам їхати? — запитала вона. 

— Розвертайся в протилежний бік. Прямо, а там зупинимось, коли я скажу, і добіжимо, — скомандувала Аліса. 

Ангеліна виконала її вказівку. Чим ближче ми під’їздили до порталу, тим сильніший холод огортав мене. Було таке відчуття, що ми наближаємося до гігантської морозилки. Дивно, що дівчата не відчували цього, їм навпаки було спекотно. А я сиділа, обхопивши себе руками за плечі, і в мене прямо зуб на зуб не потрапляв від холоду. 

Зрештою Аліса вигукнула: 

 — Зупиняйся тут!

Ангеліна слухняно припаркувалася на стоянці біля якогось офісу, і ми всі вибігли з машини. 

 — Люди не викличуть поліцію? — тихо спитала я, подумавши, що ми збоку схожі на якийсь десант із божевільні. 

— Це район приватних будинків, тут не так багато людей. Особливо зранку, — сказав Саша. — Здаля нічого не буде видно, думаю. Я коли бʼюсь з нечистю, інколи накладаю маскувальні чари, але це потребує часу. Я можу їх накласти, а ви тоді підете на місце перші. 

 — Добре, накладай чари, а ми побігли шукати Вуглика! — вигукнула Аліса і помчала вперед, а ми з Ангеліною за нею. 

Раптом ми побачили Вуглика, який сидів на асфальті і розпачливо каркав, одне крило в нього висіло і було в крові. А до нього наближалася якась волохата потвора, облизуючись і явно збираючись пообідати нашим фамільяром. Треба було терміново рятувати його…