12. Ангеліна. Ясно, що нічого не ясно

Ці двоє були такі нудні… Вони не хотіли питати в книги нічого цікавого. А мені б дуже хотілось знати про своє майбутнє. Наприклад, чи подобаюсь я нашому новенькому викладачу Станіславу Михайловичу. 

— Треба придумати фразу і сказати її всім разом, — зауважила Аліса і поглянула на Аню. — Коротке чітке питання. Отже, питаємо, хто полює за нашою силою?

 — Саме так, — кивнула Аня. 

Ми перезирнулись. 

— Тоді на рахунок “три”, — сказала Аліса. — Один, два, три! 

— Хто полює за нашою силою? — хором запитали ми, тримаючи руки над книгою. 

Сторінки почали швидко перегортатись. Спочатку показали якогось упира, потім чортів, потім ще там був якийсь загадковий хлопець в капюшоні і ще пара якихось сторінок. Все було так швидко, що останні я навіть не встигла запамʼятати.

— Воно сторінок десять показало, ви щось запамʼятали? 

— Треба було камеру спрямувати на книгу, — буркнула я. 

— Я тільки зрозуміла, що полює за нами ціла купа нечисті, — зітхнула Аліса. — Цікаво, що то за хлопець, він симпатичний!  

— Та там його майже не видно, одне підборіддя було? — перепитала я. — Давайте погортаємо, пошукаємо по памʼяті, кого воно показало. 

Я почала гортати книгу. Перших упира і чортів, та ще парочку якихось нечистих ми швидко впізнали.

— У тебе може є якісь стікери, чи що? Ти ж помішана на навчанні, по тобі видно, — кинула Аліса до Ані. — Відмітимо наших демонів.

 — Я не впевнена, що книга не розсердиться, якщо ми будемо ліпити на неї стікери, — замислилась Аня. 

— Вона що, тварина, щоб сердитись? — я закотила очі. — Вона не жива. 

 — Мені здається, вона жива. Коли я прийшла сюди в бібліотеку і не знала, з чого почати, книга мене покликала… — стояла на своєму Аня. 

— Ну добре… Давайте тоді сфотографуємо сторінки?  — запропонувала я. 

Я дістала мобільний і спробувала зробити фото першого ж монстра, але на фото замість книги чомусь був порожній зошит, який виглядав взагалі інакше, ніж ця книга. Я показала фото дівчатам:

— Це як розуміти?

— Мабуть, вона не хоче фотографуватися… Треба просто запам’ятовувати ті сторінки, які вона показує. — хмикнула Аліса. — Це прямо як тести у школі!  Не думала, що колись ще доведеться займатися таким — запам’ятовувати якомога більше картинок, показаних за короткий час…

— Ну, значить, будемо запамʼятовувати, — відповіла Аня. — Давайте, кожна має запамʼятати все, що написано про двох істот з тих, що показала книга. 

Ми по черзі відкрили кожну сторінку. Всі тексти в ній були побудовані наступним чином: вгорі була назва істоти, далі йшов її короткий опис, було зображення і здібності. А ще у деяких була приписка “слабке місце”. 

— У мене вже голова кругом від них… Я не запамʼятаю нічого… — буркнула я. — Вони всі перемішаються в голові. 

 — Можна законспектувати, — Аня вже знайшла якийсь зошит і швидко записувала дані про упирів. — Ти ж студентка, Ангеліно, хіба на вашому модному факультеті лекцій не читають? 

— Запамʼятовувати палітри, кольоротипи і таке інше набагато легше. Все ж, це мій профіль, — відповіла я. 

 — Значить, запам’ятовуй, як виглядає ця нечисть, бо я малювати не вмію, я тільки запишу текст про них. А в тебе має бути гарна зорова пам’ять, тож ти, коли будеш їх бачити, одразу назвеш, що це за істота, а я знайду заклинання проти неї…

 — Нащо ті заклинання, смальнути блискавками та й усе, — пирхнула Аліса. 

— Якщо є заклинання, то можливо блискавки самі по собі можуть не подіяти, — зауважила Аня. — Не просто ж так їх додали. 

Вона раптом насупилась і обхопила себе руками за плечі:

 — Вам не здається, що якось потягнуло холодом? Може, десь тут сильний протяг?

— Я нічого не відчуваю. Може, це та твоя сила? Коли ти портал знайшла? — запитала Аліса. — Схоже відчуття, чи ні?

 — Так, щось схоже… Отже, це знову на нас полюють?...