9. Ангеліна. Ворон-провідник

Все ж, я почувалася з ними, як не в своїй тарілці. Мене не цікавила магія, якщо вона тільки не могла дати мені щось позитивне. Я все ще не розуміла, чому ми зобовʼязані брати участь в усьому цьому. 

На вечері мені шмат в горло не ліз. Та і взагалі, тут все було якесь таке старе і неприємне… Моє дизайнерське око сіпалось весь час, коли в поле зору потрапляло щось “магічне”. 

Тут було багато всього “магічного”. Купа свічок, дивних картин, кубків для пиття та всякого подібного. 

Потім Саша провів нас в спальні. Але я ніяк не могла заснути. В якусь мить вийшла, щоб сходити за водою, але побачила в коридорі Аню. Вона виглядала якось дивно. Як зомбі. Ну, певно це тому що вона була без макіяжу, так, саме тому.

— Ти теж пити хочеш? — запитала я максимально дружелюбно.

Але Аня не відповіла на моє запитання. Здавалося, вона спить з розплющеними очима. 

 — Вони нас шукають… —  пробурмотіла вона. 

— Ти лякаєш мене, — я торкнулась її плеча. — Хто шукає? 

 — Що? — вона раптом здригнулась і закліпала очима. — А, це ти, Ангеліно… А чому я тут? 

— Це ти мені скажи… Йшла, як якийсь зомбі, бурмотіла щось про те, що “вони нас шукають”. Тільки не кажи, що то знову ті собаки! — одразу сказала я. 

 — Я не знаю, — розгублено промовила вона. — Ніби лягла в ліжко і заплющила очі, більше нічого не пам’ятаю….

— Треба будити Сашу, — я пішла до спальні, в яку пішов Саша, тягнучи за собою Аню. 

 — Це незручно, — сказала Аня. — Я не одягнена…

— А якщо ти так у вікно вийдеш? — я вже дотягнула її до потрібних дверей, постукала в них і одразу їх відчинила: — Сашо, Аня ходить уві сні і щось бурмо… — я замовкла. 

Бо перед нашими очима був практично оголений Олександр, який схоже тільки вийшов з душу. На його стегнах був білий рушник, але він мало що прикривав. 

Аня відразу ойкнула і затулила обличчя руками. 

— Ой! — Саша і сам заметушився, зробив крок до ванної, але перечепився через свій рюкзак і ледве втримав рівновагу. От тільки рушничок таки спав. 

Тепер вже і я почервоніла, різко розвернулась і витягла Аню за двері. 

— Ми тут почекаємо, є розмова! — гукнула потім. 

За пару хвилин Саша вийшов з кімнати вже одягнений. 

 — Що трапилось? — запитав він у Ані. — Ти знову щось відчула?

 — Я нічого не пам’ятаю, — вона залилася рум’янцем. — Це Ангеліна чула, що я говорила…

— Вона була ніби спляча, але ходила, як це називається… — вона замислилась. — Снохода, лунатик, щось таке. І в тому дивному стані сказала, що “вони нас шукають”. 

 — Мабуть, дійсно, злі сили активізувалися, щоб знайти нас… Треба перевірити захист будинку, — сказав Саша заклопотано. 

— Що у вас тут відбувається? — до коридору вийшла з кімнати і Аліса. 

В цю ж мить ми почули, як у вікно щось стукає. І побачили Вуглика, який сидів на рамі і стукав дзьобом по склу. 

— Вуглик! 

 Аліса відчинила вікно і ворон сів їй на плече.

— Ой, ти чого мене лапками стискаєш? Здається, він щось хоче… — додала вона замислено. І тоді Вуглик знов полетів у вікно.

— Може, він дає зрозуміти, що нам також треба вийти? — запитала Аня. 

— Можливо, — кивнула Аліса. — Добре, ходімо за ним…

***

Ми четверо вже доволі довгенько йшли вулицею за вороною і мені це не надто подобалось.

— Може, ця ворона просто хотіла погратися? Це не дуже мені подобається. І що, так щоночі буде? — звернулась я чи то до Аліси, чи то до Саші. 

 — Вуглик ніколи не став би просто гратися, він дуже розумний, ти що забула, що Саша розказував? Він фамільяр, — сказала Аліса з гордістю за свого улюбленця. 

— Те, що він фамільяр, не відміняє факту, що він тваринка, — я знизала плечима. 

А Вуглик раптом завернув за ріг.

Коли ми завернули за ним, у мене аж дар мови пропав. Прямо перед нами був величезний блакитний портал, який був ніби весь з блискавок і раптом в ньому я побачила якісь червоні очі, і не одні, а мінімум пар десять, які раптово засвітились…