8. Аліса. Новий дім

Я сподівалась, що Саша не образився, коли я сказала. що хлопців тут немає. Зрештою, він не звичайний хлопець, а чаклун. 

 — А ти ходиш в універ? — спитала я в нього, коли Аня і Ангеліна завершили розмову з рідними, сказавши, що заночують у подруг. Я не дзвонила батькам взагалі, бо й так часто не ночувала вдома, вони особливо не переживали за мене.  — На кого вчишся? 

— Історик, — він знизав плечима. — І вже аспірант. Тож в універі не так багато часу. 

— О, то ви з Анею колеги, можете обговорювати різні історичні події, — пирхнула я.  — А я ненавиджу навчання. Вчусь на бухгалтера лише заради того, щоб диплом отримати і батьки від мене відчепились. 

— Я теж не надто люблю університет, — кивнула Ангеліна. — Тільки вечірки і всілякі активності. Але більшість викладачів мені і так ставлять хороші оцінки. А вчусь я на фешн-дизайнера.

 — Круто, — сказала я. — Ну що, батько відпустив тебе? Не наполягав, щоб разом з тобою жив великий охоронець?

— Я сказала, що готуюсь до конкурсу, — Ангеліна закотила очі. — І конкурс дійсно є. Тож доведеться взяти в ньому участь. 

   — Що за конкурс? — зацікавилась Аня. 

— Дизайнерський, авжеж, — відповіла Ангеліна. — В універі буде показ мод. Треба підготувати три моделі. 

 — Цікаво, — сказала я. — Ну ми можемо бути твоїми моделями, якщо що…

— І що, навіть рожеве вдягнеш, якщо я зроблю рожевий зразок? — пирхнула Ангеліна. 

 — Ні, рожеве — табу! — я захитала головою. — Хай он Аня вдягає! 

 — У мене не той кольоротип, — сказала Аня. — Рожеве мені не личить.  От зелене, жовте, коричневе, червоне — так… Бо я за кольоротипом осінь. 

 — Добре, що в мене немає таких заморочок, — пирхнула я. — Люблю все чорне. і не потрібно думати про ті всі типи… До речі, щось я зголодніла, Сашо, може, щось поїмо… О блін, — я затнулась. — Я забула, що там твоя бабуся! Вірніше, її тіло…

— Так, — Саша зітхнув. — Треба її поховати. 

 — Нам самим? — здивувалась я. — Треба. мабуть, викликати лікаря, похоронну службу і все таке…

— Я підправлю памʼять парі сусідів, вони будуть думати, що вона поїхала пару днів тому на Закарпаття, до хворої сестри. І що ми всі будемо поки що жити тут і приглядати за будинком. 

 — Але я копати не буду, — одразу попередила Ангеліна. — Я лише вчора манік зробила. Знаєте, скільки він коштує? 

— Людина, у батька якої є вертоліт, навряд має думати про те, скільки коштують якісь там нігті, — закотила очі я…

***

Копав в основному Саша. Він трохи спітнів, йому  було жарко і він стягнув з себе футболку, відкривши нашим поглядам своє підкачане тіло.

Я помітила, що Аня не зводить з нього очей. Мабуть, він дійсно їй подобався. Хоча от як на мій смак видавався надто правильним…

Коли вже ми все завершили, Саша прикрив очі, схилив голову і, здається, пошепки читав якусь молитву. А потім сказав: 

— Що ж, ходімо в будинок. Поїмо, а потім покажу вам ваші кімнати. У бабусі кімнат багато, гостьових спалень якраз три. А я ляжу в її спальні.

 — А у тебе є батьки? — запитала його Аня. — Вони не будуть хвилюватися, де ти?

— Мої батьки вже давно померли, — він відвів погляд. — Бабуся була останньою моєю родичкою. 

 — Співчуваю, — вона зітхнула. — Мої батьки теж померли, і я залишилась сама з бабусею. Навіть не уявляю, що я відчувала б, якби її втратила…

— Ну, я знав, що рано чи пізно це трапиться. Але все ж думаю, може, якби я переконав її віддати силу наступниці раніше, вона б не померла. Та бабуся була дуже впертою… — Саша зітхнув. 

Вони обоє з такою ніжністю говорили про своїх родичів, що в душі мені стало трохи заздрісно. І я пішла до Вуглика, який сидів на паркані. Торкнулась його пірʼя, він, майже як кіт, потерся об мою руку. 

Певно, вони б сказали, що це дивно, але наразі Вуглик був мені ближчим від усіх родичів…