5. Аліса. "Ви готові дати їй померти?"

Аня дивилася на Сашу таким зачарованим поглядом, що я ледь утрималась, щоб не закотити очі. Схоже, вона запала на нього!  Хоча, для мене він був надто правильний. Я таких ідеалістів не полюбляла. Хай він був і сильний.

— Авжеж, я лишу вам свій номер. А ще хтось з вас має мати силу закривати портали в потойбіччя. По-хорошому, вам треба тренуватись, — тим часом сказав він. 

 — А відкривати портали? — з цікавістю спитала я. — Я хочу таку силу! Це так круто — зайшов тут, потім бац — і ти вже в іншому місці! Можна заощадити час і гроші на проїзних! 

— Портали відкривають темні сили, вони хочуть дістатись до людей, красти їхню енергію. А особливо сильні хочуть вбивати людей, які наділені магічними здібностями. Так вони примножують свої сили ще більше, вбираючи частину енергії тих, кого вбили. Тому хотіли вбити мою бабусю. Та темна відьма хотіла її силу.

 — То це і нас можуть захотіти вбити, щоб забрати нашу силу? — на обличі Ані з’явилась тривога. 

— Не хотів би вас лякати, але це дійсно так, — Саша кивнув. 

Аня раптом зблідла, на мить заплющила очі і була б впала, якби Саша не схопив її за руку. 

“Ото боягузка”, — подумала я. Сама я не боялася ніяких темних сил, навпаки, мені було б цікаво з ними позмагатися. А вона тільки при думці, що на нас можуть напасти, мало не втрачає свідомість. Шкода, що мені дісталися недолугі напарниці….

 — Мені раптом стало дуже страшно, — пробурмотіла Аня, дивлячись кудись у постір, немов вона була одночасно й тут, і десь в іншому місці. — І якось холодно. 

 — Ми щойно бились з тією чаклункою, і тобі саме зараз раптом стало страшно? — втрутилась я. 

— Можливо, це емпатичні сили, — припустив Саша. — Ви троє повʼязані, може це і є твоя сила, чи її частина, Аню. Може, ти відчула не свій страх і холод. 

— А чий? Мені не страшно і не холодно, — я знизала плечима. — Хіба тієї фіфи? Так то її проблеми, що вона забила на порятунок світу, хай тепер сама й вигрібає! 

— І ви готові дати їй померти, як Горпині? — він побіг до виходу. — Я йду до неї! 

Аня тут же помчала за ним слідом, мені теж нічого не залишалося, як послідувати за ними. Вуглик злетів з мого плеча і вже наздоганяв Сашу. 

Коли ми вибігли з будинку Горпини, побачили, що віддалік на узбіччі вулиці стоїть автівка Ангеліни, а навколо неї кружляють якісь тіні.

Ми підбігли ближче, і тепер вже побачили потворних створінь, схожих на вовків, але оточені ніби фосфорним сяйвом. Їхні очі теж яскраво світилися, а ще вони загрозливо гарчали. Я відчула, як у мене по спині пробіг холодок…

Але мені не було страшно, ні. Це було передчуття битви. Тіло напружилось і ним потекла енергія. 

Саша почав розкидати вовків енергетичними кулями. Я повторила за ним, бо в мене була практично така ж сила, саме ця конкретна. 

В машині, здавалось, порожньо. Чи може та тупа блонда пригнулась? Не було часу роздивлятись.

— Аню, витягни Ангеліну з машини, поки ми стримуємо песиголовців! — скомандував блондинчик. 

 Аня кивнула, підбігла до машини і відчинила дверцята. За мить вона витягла Ангеліну назовні. Та, здається, була неушкоджена, просто в шоці. Вони обоє підбігли до нас і стали за нашими спинами. 

Ці песиголовці були доволі слабкими, бо від пари ударів магічними розрядами розсипались. Я вбила двох і дуже пишалась собою. 

— Алісо, за спиною! — гукнув Саша. 

Я тільки встигла краєм ока побачити, як з-за спини на мене летить інший, велечезний вовк, втричі більший за тих малих…