1. Аня. Візит до відьми

Увесь цей суботній день я присвятила написанню курсової з етнографії. Я обрала тему про українських відьом і перелопатила весь інтернет в пошуках якоїсь цікавої інформації. Знаю, що багато хто з моїх одногрупників просто дав би завдання чату GPT написати цю курсову і не мучився б, але я принципово все, що стосувалося навчання. робила сама, і старалася робити ідеально. Так, я перфекціоністка, але хіба це погано? 

Перечитавши все, що вдалося зібрати на різних сайтах і в книгах, я насупилась, бо мені явно чогось бракувало… Зрештою мене осяяло. Я маю поговорити зі справжньою відьмою і задати їй кілька питань про специфіку її роботи. Тоді моя курсова буде не просто сухою теорією, а й матиме практичний аспект. 

Тут же, не відкладаючи цю ідею, я стала шукати в інтернеті відьму. Пошуковий запит видав кількох молодих дівчат і жінок, які були схожі скоріше на акторок в ролі відьм. Я не дуже повірила, що вони дійсно мають якісь здібності. Шарлатанки, скоріше за все, які найняли таргетологів, щоб їхні оголошення стояли першими в пошуковому запиті. І лише в кінці сторінки я побачила фото літньої жінки, яка викликала мою довіру. Та й оголошення в неї було коротке, не було похваляння, що вона “відьма №1, яка вирішить всі ваші проблеми”

“Якщо ви шукаєте відповіді і готові заплатити справедливу ціну, то приходьте вже зараз, не відкладайте”. 

Це оголошення ніби було для мене, бо я дійсно шукала відповіді на свої питання. Я набрала номер, вказаний в оголошенні. . 

***

 — Куди це ти зібралась? — виглянула зі своєї кімнати бабуся.

 — Так…збираю матеріал для курсової, — ухильно відповіла я, поглядаючи на годинник. У відьми Горпини я мала бути за годину, а ще ж добиратися на метро, треба було поспішати, не гаючи часу на розмови, бо якщо запізнюсь, вона може розгніватися, і тоді нічого я не дізнаюсь. 

— Але вже скоро стемнішає, що ти там будеш збирати вночі? Вже майже сьома!

 — Я ненадовго, до дев’ятої повернусь, — я чмокнула бабусю у сухеньу щоку. — Не хвилюйся, ти ж знаєш, що я завжди пунктуальна. 

Відразу вийшла з квартири. не чекаючи, що бабуся почне заперечувати. Збігла вниз по сходах і поспішила до метро. Коли вже сіла у вагон, мій погляд впав на дівчину, яка сиділа навпроти. Вона слухала музику через навушники, ледь похитуючи в такт ногою. Була вдягнена у все чорне, волосся теж пофарбоване у колір воронячого крила. у вухах по кілька сережок. Упіймавши мій погляд, вона з викликом глянула на мене і відвернулася, ніби даючи зрозуміти, що я не представляю собою нічого цікавого. 

На жаль, більшість моїх ровесників так і поводилися — вони ніби не помічали мене. Я зі своєю любов’ю до навчання і порядку у всьому виглядала в їхніх очах білою вороною. Але я звикла і вже не засмучувалась через це. У мене була мета в житті — стати науковцем, і я цілеспрямовано до неї йшла. 

Дівчина в чорному вийшла на одній станції зі мною. Вона стала на ескалатор, який вів нагору, а я примостилася кількома сходинками нижче, дивлячись їй у спину. Цікаво, куди вона їде? Може, на побачення? 

Я вийшла зі станції так само вслід за нею, дівчина явно була не з цього району, бо стояла і крутила головою, ніби намагаючись зрозуміти, куди їй далі йти.  Раптом над самою її головою пролетів ворон. голосно каркнувши, аж я здригнулася, а дівчина закотила очі.

— Дістав вже! — буркнула на нього. А потім поглянула на мене. — Що вирячаєшся? 

— Вперше бачу, щоб ворон летів за кимось, він дресирований? — поцікавилась я. 

— Та фіг його знає. Літає за мною вже цілих три дні, — вона насупилась. 

“Мабуть відчув рідну душу, ти теж схожа на ворону”, — подумала я, але не сказала цього, бо дівчина могла б розізлитися, а хто її знає, наскільки вона неврівноважена, ще битися полізе…

 — Може, з зоопарку втік, — припустила я і відкрила карту в телефоні, щоб поглянути, куди йти далі. Так, треба спуститися вниз по цій вулиці, тоді звернути праворуч, і там буде будинок Горпини…

Та коли я пішла вулицею, почула, що дівчина в чорному прямує за мною. І як звернула у маленький провулок, її кроки продовжували лунати позаду. Якби це був чоловік, я б уже напружилася, а так це була дівчина, хіба дівчата бувають маніячками? Пам’ять послужливо підкинула сюжети із переглянутих мною трукрайм-відео, де йшлося про жінок-вбивць, звісно, їх було небагато, але все ж вони існували. А ця ще й підозріло виглядає, раптом, якась сатаністка…

Я озирнулася через плече:

 — Чому ти за мною йдеш? 

— Я по карті йду, а не за тобою, — та насупилась і вказала на свій телефон. 

 — А, ну добре, — я вже бачила будинок відьми, він виглядав цілком звичайно, тільки біля дверей висіла непримітна вивіска: “Заходь тільки якщо готовий до відповідей”. 

Я підійшла до дверей і натиснула на дзвінок, що був біля них, і побачила, що та дівчина зупинилася поруч зі мною. 

— Ти теж до Горпини? — здивовано запитала я. 

— Так, треба ж якось спекатись цього, — вона вказала на ворона пальцем. 

Цієї миті біля будинку зупинилася дорога автівка, дверцята відчинилися, і з неї вийшла дівчина інстаграмної зовнішності. В неї було довге, ідеально випрямлене біляве волосся, великі блакитні очі, вечірній макіяж,  струнку фігуру обтягувала червона сукня, а довершували образ туфлі на шпильках.