Розділ 22 - Шлях до скарбу

Лерой

Цього разу я безпечно пройшов десять кроків, і потім знову спрацювала інтуїція, змусивши мене відступити на кілька кроків назад. Коли я подивився на місце, де був ще мить назад, побачив вже не стріли, дорогу попереду роз’їдало, наче кислотою.

Та що ж це таке? Небезпека усюди. Тільки я звик, що летять стріли, як ситуація змінилася, і тепер треба остерігатися, щоб на мене не потрапило те, що зараз роз’їдає дорогу.

А якщо знову спробувати скористатися тим артефактом, який до цього допоміг? Чи спрацює він зараз? Може він вже діє?

І я витяг артефакт і спробував активувати його, але моя спроба знову була невдалою. Я вже поклав його у кишеню, коли помітив, що стіни, які були досить далеко одна від одної, дозволяючи досить легко і комфортно просуватися по тунелю, почали звужуватися. Невже це місце так відреагувало на мою спробу?

Схоже, що доведеться користуватися тільки власними силами та інтуїцією. І я, більше не затримуючись ні секунди, почав рухатись вперед.

Стіни все ще звужувалися, тому я забув про повільне і обережне просування вперед, я то біг, то стрибав, то робив перекати вперед чи вбік. В цілому я рухався вперед, незважаючи на будь-які пастки чи небезпеку, покладаючись на себе і свою інтуїцію, коли треба зміщаючись з небезпечної ділянки. Я не оглядався назад, щоб оцінити, які то були пастки, для мене головним було пройти якомога далі, туди, де стіни не звужувалися б.

Таким чином я переміщався хвилин десять, коли, змістившись завдяки інтуїції вперед, я відчув, що піді мною немає опори. Я що, знову кудись упаду?

Минулий раз навчив мене чогось. Я більше не хотів травмуватися, тому цього разу я вже діяв на інстинктах. Так, я майже не замислюючись начаклував і щит навколо себе, і зменшив власну вагу, і навіть левітацію наклав.

Проте цього разу падіння було не різко вниз, а під кутом. Я скоріше не падав, а з’їжджав по нерівній поверхні. Це відбувалося не більше хвилини, і коли я знову перестав відчувати під собою опору, по якій рухався, ледь не запанікував. Я летів вниз пару секунд, і за цей час встиг помітити, що піді мною не тверда поверхня, а вода. Тобто я упаду в воду?

Ця думка ще тільки сформувалася, а я вже занурився під воду. Розгрібаючи руками воду, щоб дістатися до поверхні, я не панікував, плавати я вмію, та й щит на мені є.

Врешті-решт я виплив на поверхню, і огледів все навкруги. Я був в підземному озері, берег якого все ж побачив, хоч він був і не близько. Тоді я, розмірено дихаючи, поплив до нього.

І хоч я був втомлений від попередньою фізичної активності, проте розумів, що зараз не час відпочивати. Чим довше я тут буду плавати, тим більше втомлюся. Тому незважаючи на втому, я плив вперед, до берега.

Він поступово наближався, і я радів, що скоро зможу відпочити. Але несподівано я відчув, як щось схопило мене за щиколотку, і почало тягнути вниз, під воду. Я, насилу вдихнувши повітря, повністю занурився.

Що це таке до мене причепилося? Я подивився на ногу і те, що тягнуло мене вниз. Щупальце? Порахувавши кількість щупалець, я дуже здивувався. Невже в прісному озері живе істота, яка зазвичай живе в солоних водоймах? Восьминіг?

Проте моє здивування було недовгим. Треба було спочатку вирішити одну проблему – наявність кисню. Чим глибше ми занурювалися, тим глобальнішою поставала ця проблема. Без кисню мені не вижити.

І тут я згадав одне заклинання, про яке читав ще коли навчався. Воно дозволяло носію дихати навіть під водою. І я спробував вимовити його, не наковтавшись води. Це було складно, але все ж таки вийшло. Я відчув, що мені більше не потрібно вдихати кисень, він сам поступав в мій організм.

Тоді я перевів увагу на восьминога. Що він від мене хоче? Чому тягне вниз? Хоче втопити чи щось інше? Якби хотів вбити, придушив би мене, а так чомусь тягне за ногу кудись.

Тим часом восьминіг, все ще тягнучи мене за ногу, підплив до кам’яної глиби, у якій я із здивуванням побачив отвір. Саме туди він мене і потягнув. Я бачив, як ми пропливали крізь цей отвір, і мені було цікаво, що далі. Куди він мене тягне? Те, що це не звичайний восьминіг я здогадався як тільки його побачив. Але яку роль він відіграє на моєму шляху? Чи стане він мені ворогом? Чи навпаки допоможе вибратись з цього місця?

Поки я розмірковував над всіма цими питаннями, ми припливли у печеру, де було нормальне повітря. Восьминіг витягнув мене з води, поклавши на камінь. Я глянув на нього, і хотів подякувати, але раптом в голові пролунав голос:

- Допоможи мені.

Я в здивуванні дивився на восьминога. Невже це він до мене звернувся?

З води було видно тільки його голову, але я помітив, як він нахилив її вперед, і через мить повернув на місце. Значить він. В його голосі було стільки надії і болю, що я не міг просто проігнорувати його.

- Як тобі допомогти? – я озвучив своє питання вголос.

В голові знову пролунав той самий голос:

- Ти можеш перемістити мене звідси у солону водойму?

Я замислився, як можна перемістити таку величезну істоту, яка по розмірах більше за мене в кілька разів. Я не хотів засмучувати восьминога, але не бачив виходу. І вже коли я хотів сказати про це, мені спало на думку дещо. Це не зовсім вихід, але хоч щось. І я сказав те, що спало мені на думку: